Невідоме Розстріляне Відродження

Хабара, значить, хотів дати. Як не схватиться тоді начальник, як не закричить на нього.

– То ви мене за хабарника маєте? Як ви смієте! Зараз же донесу государю!..

Перелякався на смерть пан і давай просити:

– Ей, ваша величність, не губіте! Усе зроблю, що накажете, тільки не розоряйте мене.

Задумався начальник. Довго думав, ніби й справді шкода йому стало пана, а сам вигадував, що б таке зробити панові, як би його провчити.

– Добре, – каже начальник. – Маєток залишу вам, і государеві не донесу за ваш хабар для мене, але щоб я й государ ніколи більше не чули скарг на вас від кріпаків, бо тоді ще гірше буде.

– Даю слово, що не зобіжатиму більше кріпаків, – радо погоджується той.

– Але це не все, – знову каже начальник. – Маєток залишаю вам із такою умовою, що ваші ж кріпаки та вас же виб’ють різками на моїх очах. За таке добро не страшно й потерпіти…

Панові шкода було маєтку та страшно й совісно за себе. Довго думав, радився навіть із жінкою й нарешті погодився. Кажуть, пана тоді добре вишмагали лозиною. Того ж вечора начальник, мило попрощавшись із паном, поїхав. Другого дня пан, гуляючи по саду, побачив на одній доріжці такого написа:

«Отак сами себе дурні б’ють – я не начальник, а Шевченко». Пан остовпів од несподіванки. Як, його колишній кріпак та так над ним познущався!

Гукнув конюхів, лакеїв і дав наказа догнати самозванця. Кинулись вершники по дорогах, але Шевченко як крізь землю провалився. Так таки його тоді й не знайшли.

Дід Шепель відкашлявся й поправив під собою дрантя. Наївна леґенда розворушила його. Він зашарівся на виду й пожвавів.

– А то ще розказують про Тараса, як він уже тоді людей рівняв, – мовив дід Шепель після хвилинної мовчанки.

– Як це так рівняв? – перепитую я.

– Волю народові віщував. Одверто йому не можна було виступати, так він на хитрики пустився. Ось слухай-но, що я тобі розкажу, а тоді побачиш сам, який то чоловік був хитрий та справедливий. Кажуть, якось заїхав він у гості до пана в Зелену Діброву. Село таке тут недалечко, – пояснив дід. – Про цього пана народ говорив, що він теж був характерник і вмів одводити грім та блискавку якоюсь залізною паличкою. Шевченко не признався йому, хто він за один справді є, а назвався малярем і штукарем із Петербурху. Не можна було тоді йому признатися, бо пани його дуже ненавиділи за те, що за мужиків він ото дуже стояв, і скрізь шукали його. Так от… Пан Зеленодібровський дуже радо його прийняв, угостив добре, показав йому свій маєток та похвалився своїми достатками. Тарас слухав та на вус мотав. Другого дня ранком пан поїхав собі на лан навідатися, як ідуть жнив’яні роботи, а Шевченко дома залишився. Згодом, вивідавши, що в палацові нікого немає з панського кодла, гукнув на покоївку. Дівчина прийшла.

– Чого вам, пане? – питається вона в Шевченка, низько вклонившися.

– Принеси мені, дочко, усякої пашні по жмені й склич сюди челядь двірську, – сказав він ласкаво.