Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
– Тарасе, хватай за ногу, за ногу його та об землю!..
– Стьопка, не піддайсь… – підбадьорювали інші.
– Тарас, держи кріпше, кріпше!.. Та підчепи його…
Стьопка раптом якимсь чином обійшов Тараса, ударив його по голові й звалив. Діти всі кинулися до них.
Тарас, що було сили, борсався під Стьопкою. Він намагавсь устати з-під ворога за всяку ціну й повз у всі боки, котивсь клубочком, але зведенюк добре його тримав. Допомогли товариші. Чорноголовий хлопець разом із Яринкою, підбігши до них, спіймали Стьопку за ногу й зволікли на землю.
Тарас вихопився назверх нього й загецав на животі зведенюка.
– Наше зверху! Наше зверху!..
Стьопку майже ніхто з сусідських дітей, товаришів Тараса й Яринки, не любив і хлопець шукав собі компанії аж на другому кутку. Справа ж із краденим злотим ще більше посилила нелюбов до нього. Звільнившись од Тараса, Стьопка одбіг й, отріпуючись, почав нахвалятися, що на Тараса й усіх його товаришів приведе колись своїх товаришів і вони їм віддячать за нього… Діти сміялися й кривилися з нього.
Третього дня ввечері до мачухи прийшов дядько й розповів, що злотого вкрав її Стьопка. Мачуха не повірила і розгнівалася на нього. Але дядько довів їй, що таки справді гроші в салдата вкрав її син, а Тарас не винен, його дарма вони побили.
– Ну, не вхватить вашого Тараса! – відказала йому мачуха.
– Ухватить, не вхватить, а все ж таки хлопця шкода. Безневинно ми його побили…
– Так що з цього?..
– Та нічого. Тільки шкода дитини мені, – племінник же.
– О, як шкода, то цілуйтеся з ним…
Дядько подивився на молодицю скорбно, а далі плюнув та й вийшов.
«Не мати ти, Оксано, Григоровим дітям, а настояща ябеда… – думав він, ідучи додому. – Ще й я, дурень, у це діло втрутився… збили хлопця, а за що, щоб мене хто спитав! Приїде Григор, усе розкажу. Нехай її до рук трохи прибере… Тож соромно від людей за нього та за дітей».
Випадок із злотим привернув його серце до Тараса. Йому було шкода свого поганого вчинку і він вирішив задобрити хлопця якимось гостинцем і ніколи в обиду не давати.
Тарас уже звик за три ночі до своєї схованки. Йому було зовсім добре: затишно, тепло й не страшно. Чи довго буде отак ховатися від мачухи, – він не знає. Коли б батько приїхав із лану швидше, так можна б і повернутися до хати. Але батько ввесь час на лану, там днює й ночує. Лежить горілиць хлопець і марить. Чого він тільки не передумав за цих три дні! Яких планів не навидумував! У його дитячій голові наодинці дуже багато ріжних думок, цікавих питань виникає. Його дитячий розум безсилий дати всьому пояснення, і він від того страшенно мучиться. Не один раз Тарас сам себе запитував про такі речі, як сонце, небо, зорі, місяць, день і ніч. Де воно все те взялося й що на небі? Чи далеко до сонця, і чи правда, що як ото гримить у грозу, так то ніби тільки горшки везуть по небу.
Над Кирилівкою стояла тиха й тепла ніч. Зник вітер. Небо ясне, зоряне. Дивиться на нього Тарас і здається йому, що отам десь далеко-далеко хтось по синьому жупанові розпустив золотих павучків. Вони розлізлися у всі боки такі маленькі, маленькі… Лазять і вусиками поморгують.
Прибігла захекана Яринка.
– Тарасику, тато прийшли. Ходімо… Тепер мачуха не зачепить, а ти все татові розкажеш… – говорила хутко й радісно сестричка до брата, нахилившись над ним.
Тарас підвівсь і почав хутко збирати постіль.
1928 р.
Лицар і характерник
(Легенда)
На моє прохання розповісти що-небудь про Шевченка, дід Шепель тільки знизав плечима.
– Що ж я тобі, синашу, про нього розкажу?
– Те, що чули й знаєте, про те й розкажіть, – кажу я йому.
Дід думає. Він сидить на лежанці, підмостивши під плечі й під себе якесь дрантя, чи то старі рядюжки, чи то мішки – не розібрати. Хата в діда маленька, стародавня, на двоє віконець і на половину затушкованих знадвору, щоб не так вітер хату настуджував. У кутку під почорнілими образами старий варстат із недоробленою рядниною. На варстаті робить його баба – третя йому жінка, ще міцна баба, а він їй тільки цівки сучить. Дідові без мала сто років, а бабі на тридцять менше. Старий дід Шепель, дуже старий. Увесь висох, зморщився, голова облізла, лице, немов перепечене в золі яблуко, чорне й порепане. Проте він ще тримається рівно й бадьоро, хоч літа своїм тягарем, як брилою тисячопудовою, тягнуть його до землі. У хаті тепло й затишно, як у гнізді, незважаючи на те, що надворі мороз і хуртовина.