Невідоме Розстріляне Відродження

– Гей-гей, малі, гей!..

Далеко ще їхати – аж за могили, що вартують перехрестя двох шляхів. Аж там їхня нива. Як наділила сільська земельна комісія ще в двадцятому році, так і по сей час вони її не кидають.

І ліворуч і праворуч, попереду й позаду, заліг розлогий степ у темних шатрах. Зіперся підборіддям Іван на крижівницю й ловить зором усе, що надибається йому. І здається, що вони оце не в себе на степу, а десь гойдаються в якомусь таємничому просторі. Казкою здається така тиха й така порожня ніч. Фантастичними візерунками сплітається дійсність в його уяві. То здається йому, ще при дорозі хтось присів і чекає – темний та великий, а коли порівнялися – кущ бадилястих будяків. І знову темні плями полукіпків, а між ними чимале чорне плесо, ліс не ліс, а пашня не така. Навсправжки ж – то пліш бугили, що вродила на чийомусь полі. Раптом коровки стали. Іван прогнав дрімоту.

– Гей-гей, малі, гей!

Але коровки нерухомо стояли. Зліз, придививсь, а вони мордами вперлися в чийсь полукіпок. Зблудили. Відшукав дорогу, надавав бичів коровкам і далі поїхали. Зоть давно спав. Іван разів із шість встиг уже закурювати. Ніч ставала ще темнішою. Обрій зовсім залягли дощові хмари. Де-не-де ненароком у небі блисне золотою цяточкою зірка і сховається. Десь позад них тихо воркотало небо, а далекий обрій чуть-чуть полихався блискавками. Від хуторів потягло свіжим вітром. Кілька разів вихрився шлях. Мав бути дощ.

Іван уже й каявся, що виїхав з дому. Пропаде даремно труд, тільки худобу намориш. Та хіба знаття було.

Виїжджали – все було гаразд.

«В таку ніч тільки злодіям добре, – подумалося Іванові. – Аби встиг тільки взяти та до дощу сховати, а там шукай вітра в полі. Темна нічка не вижене доброго чоловіка на двір, а дощик сліди заплеще і кінці у воду».

Намотувались далі думки. І нагадався чомусь минулий сільський сход, на якому між іншими справами розбиралися скарги про крадіжку снопів з полів. Майже щодня надходять заяви від потерпілих, в того взяло копу, в того півкопи, а в іншого – десять-п’ятнадцять снопів не стало. Беруть, не гидуючи, все, але перевагу віддається озимині: пшениці та житові. Найбільш крали сортове збіжжя: червону пшеницю, «банатку» та чотирьохгранне жито «крицьке». Вбачалась тут досвідчена рука й певний смак. Не можна було запідозрити, що краде той, хто голодний. Тут відчувалася господарська дбайливість.

Так іде з року в рік – скільки Іван пригадує… Починаються жнива – починаються й крадіжки хліба. І, здається, всі чесні, а люди не долічуються полукіпків. Пробували слідкувати. Настановлювали вартових, ланових. Вартові й ланові є, а полукіпки зникають. Мало це помагає. Бо чоловік не камінь: приїде – спиниш, не дозволяєш їхати, а він проситься, божиться, клянеться, цілу історію тобі вигадає, і так розжалобить, що вартовий махне рукою, мовляв, а ну вас під три чорти. А як трапиться кум або так хороший хлопець – ну, як ти його не пустиш. Зроби чоловікові вигоду раз – він оддячить вдесятеро. Правда, є такі, що не звертають жадної уваги на заперечення вартових: нажме на коні і поїхав.