Невідоме Розстріляне Відродження

Пани мали від нього багато лиха, але ніяк не могли його здихатися.

– От я тобі, синашу, розповім про те, як цей самий Шевченко за бідний люд заступався та як панів обдурював, – промовив дід Шепель після хвилинної мовчанки, – не я це видумав, а люди так оповідають. Великий він, кажуть, штукар був…

Він зручніше вмостився й почав.

– У одному селі, а в якому саме – не знаю, може, й у самій Тарасівці, жив тоді якийсь дуже багатий пан. І був він такий лютий та жорстокий, що трудно й сказати. Тяжко було бідному людові в нього. Дехто не видержував і безвісти тікав од такого пана. Бодай той час не вертався ніколи, – зідхнув дід Шепель. – Хто каже, що колись було добре, а тепер зле, не вірте. Брешуть, сучого сина діти. Добре жили і тоді тільки багаті, а бідні горювали он як… Скажений був той пан. Бив, катував та знущався з бідного християнина, чи було за що, чи ні, гірше од татарина. Не в одного з кріпаків до самої смерти рубці залишилися на спині та задові, звиніть на слові…

Йому, чортові, кажуть, було, ніяк не догодиш. Рано виїдеш на роботу, б’є. Каже, чого так рано. Запізнишся – теж б’є, щоб ледачим не був. Непокірних до салдатів здавав, а колись у салдатах двадцять п’ять років треба було служити, не так, як тепер. Ну, а як пішов у салдати, то й вік твій там пропав – підеш молодим, а вернешся дідом.

До жіноцтва був ласий, як кіт до сала. Найкращих дівчат собі брав до двору, в покоївки там чи няньки, а потім, натішившись, віддавав їх заміж за своїх конюхів, собарників, поварів та лакеїв. Одне слово, був він у себе і цар, і бог. Що хотів, те й робив із бідним людом. Не було йому ні впину, ні заборони ні від кого. І люди терпіли отакого, бо куди ж ти його підеш жалітися, коли право скрізь одне було. Ох, зазнали люди горя! – зідхнув Шепель. – Кріпацьке право, то не легка штука. До всього можна звикнути, усе можна стерпіти й простити, а от до панщини ні звикнути ніхто не міг, ні прощати знущань над собою не навчився, хоч і терпіли. Ярмо для всіх однакове. Віл – худоба, а й то радіє, коли з ярма шию виймає…

Якось у жнива, раптом приїздить до того пана великий начальник, ніби аж від самого государя. Усі груди в того начальника в хрестах та медалях, на плечах палєти золоті, остроги срібні, одежа дорога з аглицького сукна.

Сам грізний-грізний. І привіз той начальник сувору бамагу від государя. Не з порожніми руками, значить, їхав. У бамазі ж тій було списане все, що пан робив кріпакам своїм. Государ ніби писав, що, мовляв, мені, цареві руському, звісно стало, як ти знущаєшся з християн, з мого народу. Не полагається так робити, а ти от робиш, ідеш супроти мене, свого володаря. Довго я мовчав, але вже терпець увірвався і через це наказую тобі: передати свій маєток через мого післанця в мою державу, тебе ж, дітей твоїх і жінку закувати в кайдани й заслати на острів Сахалін на довічну каторгу…

Як прочитав пан такий наказ, та так і впав до ніг начальника.

– Не губіть, – каже, – мене, дайте на білому світі ще пожити. Я виправлюся…