По живу і мертву воду

— Друже, ви запам’ятали, що вам сказав Вепр?

— Так! — вигляд у Довбні був пригнічений, нещасний. — Все, що пані захоче…

— Я не про це! — незадоволено обірвала його дівчина. — Вепр сказав: всі мої накази виконувати беззаперечно. Запам’ятайте — беззаперечно! Я не допущу жодних!..

— Ну, а хіба я кажу не те саме? — розгублено й ображено запитав Довбня, — Все, що пані скаже…

— Все, що я накажу! — різко поправила його Оксана.

— Так, так, пані, — ледве не плачучи, погодився сотенний, який так і не зрозумів до пуття, чого від нього домагаються. — Я ж чув, що сказав Вепр.

— Чудово. Слухайте уважно. Перше — не турбуйте Вепра, допускайте до нього тільки лікарів. Йому необхідний цілковитий спокій. Друге — підготуйте мені рапорт про те, як усе сталося.

— Могила пише донесення.

— Хто такий Могила? — насторожилась дівчина. — Ваш писар?

— Референт пропаганди. Він усе знає, на його очах…

— Як тільки буде готове донесення, покажете його мені. Третє — мені потрібна особиста охорона. Два охоронники. Цих, які прибули зі мною, я відпускаю.

— Прошу! Зараз я сам підберу найкращих.

— Ні! Я виберу сама. Мене раз уже підвели.

Вони вийшли на ганок. Оксана поглядом окинула обличчя бандерівців, показала пальцем на Тополю, потім на Карася.

— Оцих. Ваші псевдо?

— Тополя!

— Шеренговий Карась! — Тарас цокнув закаблуками.

— Озбройте їх.

Довбня поглянув на Карася, зам’явся, але тут Же наказав хлопцям іти на склад, одержати гвинтівки й по три обойми набоїв.

— Чому тут у вас базар? — здивувалася Оксана, немов уперше побачила вояків, які юрмилися біля ганку.

— Розійдись! — подав команду Довбня. — Всім бути біля казарми.

Оксана підкликала до себе Марка, відійшла з ним убік.

— Вирушайте назад. Доповісте Малому, що ви доставили мене до Вепра.

— Пані, мені наказано… — почав було зніяковілий Марко.

— Ви мені не потрібні. Я не бажаю піддавати своє життя небезпеці через чиюсь безтямність. Негайно вирушайте назад.

Оксана підійшла до підводи, на якій усе ще сиділа заарештована.

— Злізь, Галю! Стань отам, біля тину. Нікуди не відходь.

Підвода від’їхала, Оксана оглянула спорожнілу вулицю.

Сотенний біля ганку щось пояснював жінці у квітчастій шовковій хустці.

— Друже Довбня! — кивком пальця покликала його до себе Оксана. — Тепер займемося дрібницями. Мені необхідна кімната, чиста постіль.

— Оце я й хочу… — зрадів сотенний. — Зараз Гайка вам усе зробить. Ви ж, певно, й не обідали?

— Почекайте з обідом! — сердито відмахнулася від нього дівчина, — Зараз не до цього. Треба вияснити, в якому стані Вепр. Ви здогадалися послати ще за яким-небудь лікарем?

— Так. Усім цим займається Сокіл. Він там, у хаті, з фельдшером.

— Відішліть Ганку, нехай готує кімнату, й покличте до мене Могилу.

Оксана командувала. Вона розуміла, що не можна давати найменшого перепочинку Довбні, він повинен звикнути до становища підлеглого й беззастережно виконувати її накази.