По живу і мертву воду
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Серия: Оксана Стожар #3
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: «КАМЕНЯР»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «По живу і мертву воду». Краткое содержание книги:
Головна тема роману «По живу і мертву воду» — життєдайність і сила ідей інтернаціоналізму, дружби народів. Ці ідеї, немов казкова жива вода, врятовують багатьох героїв книги, розкривають їм очі на правду, виводять з мороку людиноненависницької пропаганди.
— Дорощук Микола й Дорощук Іван? Рідні брати? Так?
— Так.
— Раджу вам говорити правду, нічого не приховувати. Ви знаєте Гнатишина Василя?
— Та знаємо, аякже, то, вважайте, наш сват.
— Коли Василь Гнатишин прийняв вас до свого більшовицького осередку?
Той з Дорощуків, який був старшим, подивився на Місяця й Білого, і на його обличчі з’явилася ледь виразна докірлива посмішка.
— Хлопці, що ви вигадуєте? Якщо хтось нашої загибелі захотів, то так і скажіть. Нащо комедію…
— Я тобі покажу комедію! — крикнув Місяць. — Відповідайте на запитання!
Один з бандерівців, який стояв біля дверей, високий, з кулеметними стрічками навхрест і страшним, набухлим шрамом на лиці, підскочив до арештованих і вдарив кулаком старшого так, що той не втримався на ногах.
— Маєш! Це завдаток…
Молодший Дорощук упав на коліна.
— Хлопці, богом прошу вас… Подумайте, що ви робите? У нас же діти малі… Хтось наговорив на нас.
Степан зрозумів, — час діяти. Цих двох він не знав, але в сусідньому з Підгайчиками селі Баричах майже половина мешканців має прізвище Дорощук. Виходить, Василь Гнатишин, про якого згадав Білий, його земляк.
Степан підійшов до Білого, заглянув у список. Так і є. Гнатишин Василь, Підгайчики. А перед прізвищем стоїть знак оклику. Троє дітей у Василя… Двома рядками нижче — Рум’янцева Наталка. Також, як і перед прізвищем Гнатишина, стоїть знак оклику.
— Роздягніть їх і — на машину! — наказав Місяць. — Пропустимо електрику через них — розв’яжуть язики!..
— Друже Білий, — промовив Степан з винуватим виглядом. — Не можу… Мене нудить… Краще я вартовим біля клуні постою на свіжому повітрі.
— Швидко ти, друже… — здивувався Місяць.
Бандерівці засміялись, але Білий суворо подивився на них, підвівся і щось пошепки сказав Місяцю, певно, поспівчував Степанові.
— Так, так, — посміхаючись і поглядаючи на Степана, погодився комендант. — Звичайно. Друже Тоцірець, можете змінити Тучу, а Тучі накажіть, нехай іде сюди. Тільки обережніше там.
У плиті палав вогонь. Кухар з своїм помічником чистили картоплю. Степан попросив у них хліба й сала. Йому показали, в якому кошелі взяти, і він відрізав великий шматок хліба й добрий кусень сала.
— Зголоднів? — засміявся кухар. — Не псуй, друже, апетиту, зараз гусака засмажимо.
— Коли то ще буде, — спокійно відповів Степан, — Мені на варті стояти.
Він узяв ліхтарик, що лежав на столі, й вийшов на подвір’я. З порога променем ліхтарика освітив підводи, візників, які стояли гуртом, двері клуні, вартового.
— Хто там бавиться?
— Друже Тучо, до мене!
Вартовий поспішно підійшов.
— Давай ключ. Наказано змінити тебе на посту. Ти підеш до Місяця.
— А ти хто такий? — завагався Туча. — Здається, незнайомий…
— Ти що? Місяць тобі скаже, хто я такий…
Туча тицьнув ключа Степанові в руки й пішов до хати.
Біля дверей клуні Степан зупинився, завмер, прислухався. Хтось там плакав, хтось молився, хтось заспокоював. Він тихенько вставив ключ у шпарку замка, двічі повернув його. Замок відімкнувся, косо повис на кільцях.
Степан підійшов до візників.
— Дорогу додому знаєте?
— Аякже…
— Друже, відпусти нас! Другу добу…
— Тихо! Запрягайте коней.
… Через півгодини бандерівці виволокли з хати тіла двох братів Дорощуків. Покликали візників — мовчанка. Підвід на дворі не було. Вартовий теж не відгукнувся, але на дверях клуні висів замок. Негайно побігли доповісти Місяцеві. Зчинився переполох. Усі зі зброєю в руках вискочили на подвір’я.
— Топірець! Друже Топірець!
Замовкли, прислухаючись. Тиша. І раптом стогін, що пролунав поруч на землі, примусив усіх здригнутися.
— Боже милостивий!
Хтось з Дорощуків був ще живий.
— Холера! — Місяць кинувся до клуні, загримав кулаками в двері. — Є там хто?
Тиша.
— Що таке? Хлопці, ламайте двері!.
Виламали. Зразу декількома ліхтариками освітили клуню.
Клуня була порожня. Бандерівці стояли мов укопані, не вірячи своїм очам. Першим порушив мовчанку Клешня.
— Я сказав, друже Місяць, що це погана прикмета, коли в хаті покійник. Не треба було брати совітки-професорки раз так сталося, що в цю ніч її мати богу душу віддала. Я попереджав — не послухали, сміялися. І ось вам: спершу втратили Неплюя, і тут без нечистої сили теж не обійшлося.
І Клешня поспішно перехрестився.