По живу і мертву воду
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Серия: Оксана Стожар #3
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: «КАМЕНЯР»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «По живу і мертву воду». Краткое содержание книги:
Головна тема роману «По живу і мертву воду» — життєдайність і сила ідей інтернаціоналізму, дружби народів. Ці ідеї, немов казкова жива вода, врятовують багатьох героїв книги, розкривають їм очі на правду, виводять з мороку людиноненависницької пропаганди.
Савка попрямував дорогою.
— Куди? В Колки? — запитав Степан.
— Ну… — відгукнувся Савка.
— Навіщо ж дорогою крутити, підемо навпростець, тут близько.
— Еге! В обхід два кілометри, а навпростець усі десять.
— Іди за мною, не заблудимо.
Пішли лісом. Уже сутеніло. Але Степан вивів точно, ліс попереду порідшав, і за деревами зачорніла напівзруйнована піч, що височіла над руїною, немов пам’ятник нещастю. На хуторі вціліло від вогню тільки дві цегляні будівлі, які стояли осторонь, — великий будинок і хлів. Усі вікна в будинку були забиті дошками.
— Є хто-небудь? — крикнув Савка, зупиняючись біля воріт.
— А кого тут чорти носять? — весело відгукнувся хтось із-за густого, давно не стриженого живоплоту. — Савка, здається?
— Він самий, друже Вороний. Як ви тут? Місяць є?
Озброєний гвинтівкою бандерівець вийшов з-за кущів.
— Чекаємо. Білий тут.
З будинку вийшов хлопець в окулярах з польовою сумкою біля пояса, з автоматом за плечима. Степан упізнав його — перед війною той закінчив бухгалтерські курси й працював рахівником у' Братинській райспоживспілці. Білий… Права рука Місяця.
Білий засвітив ліхтарик і прочитав подану йому Савкою записку.
— Добре, — мляво сказав він. — Як там Вепр? Нічого не казав? Не лаяв нас?
— Йому не до вас… Поранений.
— Хто? Вепр?
Савка досить охоче розповів про те, що сталося. Він, може, й радів з того, що першим повідомляє таку новину з усіма подробицями.
Вороний час від часу охав і ахав, а Білий слухав напружено, міцно стуливши губи, й тільки час від часу скоса поглядав на Степана, який мовчав.
— Яке поранення у Вепра? Буде жити?
— Сокіл його перев’язував, казав, що зовсім маленька дірочка. Там уже лікарів наїхало!
Виявилось, що Савці наказано було відразу ж повертатися назад, і Білий його не затримував, тільки дав на дорогу хліба й сала.
— Скажеш Вепрові, як спитає, що ми тут не сидимо без роботи. Щоночі чоловік п’ятнадцять-двадцять… Так що його наказ виконується.
Савка пообіцяв усе передати й попрямував до лісу, а Білий, попередивши Вороного, щоб пильнував, повів Степана до хати. Він чиркнув запальничкою і, хоч на столі стояла гасова лампа, засвітив каганець. Слабенький, тремтливий вогник розгорівся, освітив велику кімнату з піччю і приробленою до неї плитою.
— Сідай, друже, поки приїде Місяць з хлопцями, я тобі дещо поясню, але спершу… — Білий зніяковіло подивився на Степана й зітхнув, — спершу я повинен висловити щире співчуття твоєму горю…
Степан подумав, що Білий має на увазі загибель Юрка й насторожився. Співчуття здалося йому вдаваним.
— Що й казати… — промовив він стримано.
— Так, слова не допоможуть, але твій брат був сильною, кришталево чистою людиною, і ми збережемо пам’ять про нього в своїх серцях.
«Це про Петра, — здогадався Степан. — Петра немає в живих… Боже!»
— Я гадав, що ти знаєш… — пожвавішав Білий, зацікавлено поглядаючи на брата Ясного.
— Як це сталося? — тихо запитав Степан.
— У Рівному стратили чотирьох наших. Повісили.
— За що?
— Німці… — знизав вузькими плечима Білий, немов одне це слово могло бути поясненням усьому.
Степан більше ні про що не запитував. Петро загинув… Німці… Був час, коли Петро молився на Гітлера. Був такий час… Це вже потім він почав ненавидіти німців. Але жодного разу не прокляв війни, на війну покладав усі свої надії. Нема Петра… Ось чому так ласкаво обійшовся Вепр з братом Ясного… Степан був пригнічений, він відчував майже фізичний біль, немов з його грудей щось вирвали, але дивно — цей біль був якимось полегшенням для нього. Схожа на гіпноз деспотична влада старшого брата не існувала. Тепер Степан міг сам розпоряджатися своєю долею і за все відповідати тільки перед своєю совістю.
— Що поробиш, друже Топірець. Боротьба вимагає жертв. Україна не забуде своїх вірних синів.
Монотонний голос Білого зовсім не відповідав тим гучним фразам, які він виголошував. Степан сів, сперся ліктями на стіл, закрив обличчя долонями. Вірні сини України!.. Той полонений українець бився з німцями, а Вепр оголосив його ворогом України. Богдан не витримав, помстився за сестру — забрали вночі, ні слуху ні духу… Юрко теж ворог… Білий просив передати Вепрові, що вони тут не сидять без роботи, щоночі чоловік п’ятнадцять-двадцять… Це ж вони своїх убивають, хапають людей по селах. Вороги…
Степан підвівся, сказав, не дивлячись на Білого:
— Я вийду, походжу…
Надворі було темно, дрібні сухі зорі блимали над головою, і тільки на заході над містом як пам’ятка про минулий день, зеленів ще клаптик неба. Степан повільно пішов по вулиці руїн. Ці руїни його лякали, обгорілі комини печей здавалися постатями жінок, закутаних у чорний жалібний одяг — прийшли на рідні згарища й застигли в Скорботному мовчанні. В теплому, запашному повітрі тихо ширяли ледь помітні в темряві кажани. Попереду біля самої землі замиготіли тіні. Степан підніс уламок цеглини й жбурнув у той бік. Почулося скавучання й гарчання. Собаки… Що вони знайшли тут? Степан вернувся назад.