По живу і мертву воду
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Серия: Оксана Стожар #3
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: «КАМЕНЯР»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «По живу і мертву воду». Краткое содержание книги:
Головна тема роману «По живу і мертву воду» — життєдайність і сила ідей інтернаціоналізму, дружби народів. Ці ідеї, немов казкова жива вода, врятовують багатьох героїв книги, розкривають їм очі на правду, виводять з мороку людиноненависницької пропаганди.
— Ви можете йти, Ганю. Знайдіть Довбню. Нехай він з’явиться до мене. Зараз же! Ви, друже Тополя, відведіть Галю на. кухню. Нехай її нагодують. Скажіть, що я наказала. Друже Карась, почистите мені жакет, чоботи.
Тарас цокнув каблуками й застиг по команді «струнко». Оксана скинула з себе жакет, почекала, поки за дверима стихнуть кроки, сказала тихо, посміхаючись:
— Ну, здоров, друже Карась!
Тарас уже хотів посміхнутися, відкрив було щербатий рот, але губи затремтіли, він закусив їх. З очей хлопця закапали сльози.
— Що ти? — злякалась дівчина. — Перестань. Дивись, як нервова панночка. Не впізнаю Тараса!
— Це я від радості, — Тарас проковтнув сльози, поспішно обома руками витер обличчя.
— Зовсім інша справа, — насмішкувато похвалила Оксана, — Ти тут за завданням? Посланий?
— Ні! В тому-то й справа. Попався…
— Як? У трьох словах.
— У трьох словах не вийде.
— Спробуй.
— Німеччина, тюрма, випадок…
— Ти на підозрінні. Знаєш?
— Попереджений.
— Є вірні друзі?
— Один. Не зрозумієш його. Темний…
— Псевдо?
— Ройовий Топірець. Уже поїхав кудись.
— Обережніше з ним. Гранату кинув ти?
— Було. Не стримався.
— Не панікуй. Все обійдеться. Давно тут?
— З місяць. Тут усе колесом закрутилося, а дороги до своїх не знаю.
— Знайдемо. Галя — наша. Не знає… Шепни їй, підбадьор. Без потреби до мене не заходь. Сама покличу. Іди.
— Питання: Вепр вижив?
— Невідомо. Він твій улюбленець?
— Угу! В сто разів гірший від гітлерівців.
— Познайомилась. Іди.
Оксана залишилась сама. Дівчина сіла на стілець, задумалась. Отже, їй відомо, навіщо таємничому Прістлі став потрібний Хауссер. Після розмови з Вепром вона майже дослівно могла б переказати текст третьої зашифрованої телеграми. Ті, що послали Гелену, хочуть підготувати на шляху Радянської Армії якнайбільше «вовчих ям» і цим затруднити її просування на захід. Даремно все ж таки турбувався Прістлі — експерту в східних питаннях не потрібні були підказування. Він набагато випередив своїх заморських порадників.
Підготовка кривавої провокації в розпалі. Однак таємницю Хауссера розгадано. Основне в його намірах і діях уже відоме Горяєву. Він постарається зірвати цю підлу змову і врятувати багатьох обдурених людей, уже засуджених брудними політиками на смерть. Оксані залишилося зробити не так уже й багато — зустрітися з яким-небудь німецьким інструктором, який готує командирів УПА, цієї, за висловом Вепра, «найдешевшої армії» для гітлерівців. Вона сподівалась, що зуміє примусити вмираючого Вепра влаштувати їй цю зустріч.
Доля Тараса й заарештованої дівчини-зв’язківця не викликали занепокоєння в Оксани. Вона навмисне відправила Марка й іншого бандерівця, щоб позбутися свідків. Тепер у сотні тільки воїна одна знала, хто така затримана дівчина, й за допомогою Тараса могла організувати їй втечу або навіть під яким-небудь переконливим приводом послати її до тих, до кого, вона йшла. Все залежало від того, чи зуміє вона примусити сотенного виконувати перше-ліпше її розпорядження.
Тарас старанно чистив жакет, коли накульгуючи підійшов Довбня. Обличчя сотенного прикрашала біла латка, закріплена хрест-навхрест смужками лейкопластиру.
— Глядіть мені, хлопці! — сказав він, зупиняючись біля Тараса й сварячись на нього пальцем. — Якщо пані буде незадоволені, я вам дам!
— Друже сотенний, ми все розуміємо, ми вас не підведемо!
— Глядіть!
Крізь відчинені вікна до Тараса долинали уривки розмови Оксани з сотенним. Справи у Вепра, здається, погані. Уже прибуло два фельдшери й лікар. Чекають хірурга. Вепр непритомніє. Оксана наказала Довбні нікого з медиків не відпускати, поки Вепр не видужає. Почали радитися, як ховати загиблих. Вирішили відкласти цю справу на ранок..
Жакет був почищений. Тарас постукав у двері.
— Можна! — крикнула Оксана.
Хлопець обережно повісив жакет на спинку стільця.
— Богдан — дурень! — продовжуючи розмову, сердито сказала дівчина, — Треба було все звалити на радянських партизанів. Скільки разів так робили… — І обернулася до Тараса. — Крем до чобіт маєш?.
— Зараз збігаю.
— Обітри поки що ганчіркою.
Тарас присів на коліна й шапкою змахнув пил з чобіт. Гарні-чобітки, «англіки». Не гірші, ніж у Вепра.
В той день так і не трапилось нагоди ще раз поговорити з Оксаною. Мабуть, їй було не до Тараса. Ввечері охороняти дівчину залишився Тополя, а Тарас був відісланий до казарми відпочивати.