По живу і мертву воду
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Серия: Оксана Стожар #3
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: «КАМЕНЯР»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «По живу і мертву воду». Краткое содержание книги:
Головна тема роману «По живу і мертву воду» — життєдайність і сила ідей інтернаціоналізму, дружби народів. Ці ідеї, немов казкова жива вода, врятовують багатьох героїв книги, розкривають їм очі на правду, виводять з мороку людиноненависницької пропаганди.
Степан не міг стримати свого здивування.
— А може, вони горілку п’ють чи в карти грають?
— Е-е, друже, ти, як я бачу, наївно дивишся на все. Ми вже розгромили не один такий осередок. Нас не проведеш, ми знаємо, чим хто дихає.
— І ці люди призналися, що вони перебували в комуністичній партії? Покажи мені протокол допиту.
Білий кришив сало на сковороду. Тонкі безкровні його губи розпливлися в посмішці.
— Паперу не вистачить, якщо ми почнемо складати протоколи. Визнання нам теж не обов’язкове. Часом хлоп такий упертий, що хлопці з нього душу виб’ють, а він жодного слова не скаже. Візьми отой зошит, що посередині. Читай, там список є. Мої інформатори повідомляють, а я записую. Кожному — рядок, прізвище, ім’я, в якому селі чи хуторі мешкає. Якщо комуніст — ставлю перед прізвищем знак оклику. Бачиш там?
— Тут хрестики, — розгублено промовив Степан.
— Хрестики я ставлю тим, хто вже покійний. Ми з Місяцем коленого дня проглядаємо цей список і вирішуємо, кого арештувати. Підбираємо, кого нам зручніше взяти. Вночі хлопці їдуть, тихо їх беруть, привозять на стоянку. До ранку слідство закінчене… Убитих кидаємо в річку чи в криницю, інколи копаємо ями.
Степан затерплими пальцями перегортав сторінки зошита. Хрестики, хрестики, хрестики…
Сало на сковороді зашкварчало. Білий дістав з кошика засипані половою яйця.
— Признаюсь тобі, що робота ця паскудна, — «— продовжував він. — Особливо, коли людина не звикла. Я перший раз мало не зомлів. Та й тепер не люблю сам руки бруднити… Хлопці все роблять, я тільки допитую й ставлю хрестики. Ми тут динамо пристосували. Добра річ. Правда, важкувата, холера, а доводиться возити з собою. Але зате все чистенько. Даси два полюси вуйкові в руки, хлопці як закрутять машину, то деякі арештовані, а особливо жінки, так перелякаються, що починають усе розказувати. З усім погоджуються'. Бояться, що електрика, як блискавка, спалить їх. А насправді струм слабий, убити не може. Сьогодні побачиш сам, як це добре виходить. Збоку навіть смішно дивитися. А от коли б’ють — неприємно… Наші хлопці до озвіріння доходять.
Степан уже не слухав. В його голові гуло. Йому почало здаватися, що він потрапив до кубла упирів, кровожерних, ненаситних, байдужих. І він думав тільки про одне — як би швидше вибратися звідси.
— Коли прибуде Місяць?
— Не раніше, як о першій чи другій ночі, — сказав Білий, ставлячи сковороду з яєчнею на стіл, — Ти куди? Будемо вечеряти.
— Не хочу. Я вийду, посиджу надворі.
— Тоді заміни Вороного, нехай іде вечеряти.
Десь опівночі на подвір’я в’їхало три підводи. Людей на возах сиділо багато, але всі мовчали, немов про все переговорили в дорозі й потомилися.
— До клуні! — наказав високий бандерівець, зіскакуючи з передньої підводи. — Неплюя покладіть біля хати, накрийте.
— Що сталося, друже Місяць? — кинувся до нього Білий.
— Нещастя… — зітхнув Місяць. — Брали Дуцняка, а він, холера, гвинтівку в Неплюя вихопив, поклав його на місці, а сам через вікно вискочив. Я скарав усю його родину там же, на місці. Це хто з тобою?
Білий відрекомендував Степана, не забувши нагадати, що він брат Ясного й присланий Вепром. Командир районної служби безпеки зрадів, міцно потис Степанові руку.
— Дуже приємно, друже, що ви прибули. Допоможете нам.
Арештованих по двоє заводили до клуні. Біля відчинених дверей уже стояв вартовий.
Ось повели жінку з непокритою головою і хлопця-підлітка. Степан здригнувся — постать жінки здалася йому знайомою. Він ступив, пару кроків уперед, щоб приглянутися, й відсахнувся. Це була Наталія Миколаївна, їх учителька… Немов для того, щоб він не мав сумніву, хтось блимнув ліхтариком і освітив у темряві голову з викладеними короною світлими косами.
— Будемо починати… — заклопотано сказав Місяць, — Хлопці, двох ведіть відразу до хати. Хто біля клуні вартовим? Туча? Дивись, друже Тучо! Коли що — стріляй! Ходімо, друзі!
В кухні, як і раніше, блимав каганець, і тут уже господарював кашовар, який устиг одягти білу куртку.
— Друже Місяць, дайте мені кого-небудь на допомогу, — звернувся він до коменданта. — Нехай хоч води принесе й гусей поскубе. То ж усе-таки будемо поминати колегу. Треба приготувати як слід, а не так-сяк.
— Візьми. Вороного, — буркнув Місяць і відчинив двері до світлиці.
Білий з засвіченою лампою в руках і Степан пішли за ним. Бандерівці ввели до світлиці двох заарештованих і потім втягли туди динамомашину. Степан упізнав її за інвентарним номером.
Арештовані — двоє селян з неголеними, худими, зморшкуватими обличями — стояли покірно, часто кліпаючи очима й облизуючи губи. Білий сів до столу, поклав перед собою передані йому Місяцем зім’яті сторінки.