Повзе змія

Олена відповзла до стіни. Справді, майнуло в голові, ось вам і вихід. Краще померти до того, як людина, котра душить іншу людину колючим дротом, займеться тобою. Померти треба швидко й без болю. Олена зловила себе на думці, що вперше в житті хоче померти. Щоправда, в дитинстві, коли їй чогось не давали, кудись не пускали або не дозволяли дивитися телевізор пізно вночі, коли показують найцікавіше, вона шепотіла до себе: «Ось помру — будете знати», — але тоді вона чомусь знала: вона почне помирати, до неї негайно прибіжать, почнуть над нею голосити, все дозволять, усе дадуть, усе куплять… Тепер вона думала про смерть? зовсім не граючись, тим більше — не сподіваючись, що Баглай дивовижним чином зникне, варто їй ущипнути себе за руку.

— Ну, де ти там? Погратися хочеш, позлити мене трохи?

Шафа під тиском ззовні посунулася ще на кілька міліметрів.

Олена таки вщипнула себе за руку, вийшло боляче. Вона не стримала зойку — і раптом справді прокинулася. До неї дійшло: вона сидить на підлозі біля ліжка й чекає, поки Смерть прийде за нею, чекає спокійно, наче баранець у загоні. Баранець — і той бігає, його так просто не зловити. Всяка тваринка не дається просто так. Чому ж вона бездіяльна?

Вона підвелася, дивуючись власній рішучості. Баглай стояв за дверима, він знав — подітися їй нема куди, але не міг припустити, що звичайний щипок розбудив у Олені навіть їй самій невідомі, незвідані раніше інстинкти. Вона обсмикнула халат, роззирнулася. Сумочка… У ній манікюрні ножиці, малесенькі та гострі. В американських фільмах жінки застромляють їх нападникам в очі, але чи зможе вона зробити так само? Це ж видається страшнішим навіть за смерть…

— Тук-тук, ти там не спиш? — певно, терпець Баглая почав уриватися, бо цього разу він штовхнув двері сильніше. — Не мовчи, ти там? Думаєш, загородилася? Боїшся? Нічого, ти ще не знаєш, як треба боятися.

Вміст сумочки вивалився на ліжко, правиця стиснула ножички — єдину річ, яку можна досить умовно вважати зброєю. Хоча… чому єдину? Фен і далі сиротливо валявся на покривалі. Погляд Олени стрибнув із фена на пригвинчену біля самого одвірка розетку. Ще не зовсім обміркувавши, як і що саме вона хоче зробити, вона рвонула на себе дріт, що звисав із ручки, знову рвонула, знову, а потім пустила в діло ножички. Відрізати дріт вдалося лише з третьої спроби. Фен упав на підлогу.

— Е, ти чим там кидаєшся? Запросиш мене чи ні?

— Я… одягаюся, — вичавила із себе Олена, аби лиш не мовчати, — так ставало ще страшніше, хоча вона не уявляла, як може бути ще страшніше.