Повзе змія
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-8321-66-9
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Повзе змія». Краткое содержание книги:
Це трилер, від якого неможливо відірватися. А фінали в історіях Андрія Кокотюхи завжди несподівані.
Ласкаво просимо.
На кухні вони говорили досить голосно. Баглай, постійно тримаючи парабелум перед собою, чув усе дуже добре. І коли зрозумів: мент їде дивитися, як ловитимуть його, Богдана Баглая, негайно придумав план дій. Ні, таки Фортуна — баба хороша. Єдина хороша баба на цьому світі. Нехай вона сьогодні забрала в нього все, зате нинішній подарунок — просто царський.
Коли у ванну потекла вода, він обережно висунувся — з’являтися зараз перед ясні оці цієї сучки не входило в його найближчі плани, та коли вона залізла й сидить, гола та намилена, це навіть краще. У ванній нікого не було. Не побачив Баглай нікого й на кухні. Лиш трубка мобільного телефону на столі.
27
— Оце шукаєш?
Олена почула його голос за спиною, та боялася повертатися. Страх не бачити небезпеку й чекати, поки до тебе підійдуть ззаду й візьмуть за горло переважив. Вона повільно повернулася.
Богдан Баглай стояв, спершись на одвірок, у дверях великої кімнати і грався трубкою мобільного телефону. Другу руку тримав за спиною.
— Дивись, що ще покажу, — рука повільно випросталася, в ній був телефонний апарат із відрізаним шнуром. — Нічого собі?
Олена далі мовчки дивилася на свого ворога.
— А чому не читаєш? Для тебе стараюся! Чи не подобається? Ти ж мусила вивчити все це напам’ять, скажи?
Олена навіть при бажанні не могла вичавити з себе жодного звуку.
— Прочитай, — тепер Баглай віддавав наказ, хоча голосу далі не підвищував, говорив спокійно, навіть лагідно. — Хочу послухати, як це звучить із чужих вуст. По ящику в тебе добре виходило. Читай.
Олена, ніби робот, піднесла розгорнутий аркуш на рівень очей, і таким самим безбарвним тоном продекламувала:
Рядки розпливалися перед очима, сльози наверталися на очі. Олені й далі здавалося, що все відбувається не з нею. Свій голос вона чула, немов говорив хтось сторонній, і цей сторонній голос тремтів. Але попри все вона дочитала до кінця:
— Можеш краще, — зробив висновок Баглай. — Та нічого, потягне. Знаєш, мабуть, я не такий уже й страшний, як тобі здається. Принаймні поки що, отак відразу, мені не хочеться робити тобі нічого поганого. Хоча, — холодні зміїні очі блиснули, — я уже для себе вирішив, скільки часу ти ще проживеш.
— Мені треба перевдягтися, — для чогось промовила Олена.
— І помитися можеш. Тобі сьогодні все можна. Я виконую останні бажання.
— Я пройду… нагору…
— Йди, моя лапа. Йди, моя киця. Потім пограємо в шахи. Ти давно не грала в шахи?
Обережно, просуваючись боком, не зводячи з Баглая очей, досі не вірячи, що він реальний, підійшла до сходів і обережно піднялася на кілька сходинок. Враз її ніби батогом шмагнули: вона рвонула нагору і зникла з поля зору Баглая. Хряснули двері якоїсь із кімнат. Почувся шум від пересування меблів.
Покрутивши в руках непотрібні йому вже телефони, Богдан Баглай пожбурив їх у куток. Потім узяв якусь ганчірку й витер усі місця, за які торкався руками. Коли її тут знайдуть, нехай спробують довести, що це саме він, Богдан Баглай, дістав її. Зайшов на кухню, зазирнув у холодильник, доїв шматочок шинки. Потім зітхнув, скинув куртку і неспішно почав підніматися сходами.
Парабелум лишився в кишені шкірянки, шкірянка — на полиці в парній. Сучка не дочекається легкої смерті. Аби спотворити її писок, не конче стріляти в нього, як він зробив це з її довбаним трахальником-продюсером. Попереду багато часу, в нього не менш багата фантазія. Баглай усміхнувся: у нього навіть творча уява розвивається, коли доходить до сплати за всіма рахунками.
28
Олена забігла до спальні, бо її двері були найближче. Зсередини жодна з кімнат не замикалася, тому вона спочатку налягла на двері спиною, а потім, зрозумівши сміхотворність власних потуг, схопилася за край шафи. Шльопанці заважали рухатися зграбно, Олена скинула їх, лишилася босою і, упершись ногами об дошки підлоги, налягла на шафу. На щастя, одягу в шафі не було, її чимось заповнювали лише тоді, коли на дачі хтось постійно жив, і Олениної сили вистачило, аби підсунути її до дверей впритул. У процесі вона забила об нижній край шафи великого пальця на нозі, та порівняно з тим, від чого вона намагалася захиститися, це виглядало дрібницею. Олена не відчула болю.