Дванадцять стільців. Золоте теля

— Саме так, — підтвердив товстун-художник, жадібно дивлячись на Остапа,

— Поспішайте! Поспішайте! Поспішайте! — закричав Остап. — Вас обігнали вже троє художників. В чому справа? Що тут сталось?

Але кінь, грюкаючи підковами на дикій бруківці, вже встиг винести звідсіль четвертого представника образотворчого мистецтва.

— Яке культурне місто! — сказав Остап. — Ви, Балаганов, очевидно, помітили, що з чотирьох громадян, яких ми зустріли, четверо виявилися художниками. Цікаво.

Коли молочні брати спинились перед москательною крамницею, Балаганов пошепки сказав Остапові:

— Вам не соромно?

— А то чому? — спитав Остап.

— А тому, що ви маєте намір платити за фарбу живими грішми?

— А, ви ось про що, — сказав Остап. — Признаюсь, трохи соромно. Становище, звичайно, дурне. Та що вдієш? Не бігти ж у виконком і просити там фарби на проведення «Дня жайворонків». Ось вони і дадуть, але ми втратимо цілісінький день.

Сухі фарби в банках, скляних циліндрах, мішках, діжках і подертих паперових пакетах вабили манливими цирковими кольорами і надавали москательній крамниці святкового вигляду.

Командор і борт-механік причепливо почали вибирати фарби.

— Чорний колір — це траурний колір, — говорив Остап. — Зелений теж не підійде: це колір втраченої надії. Ліловий — ні. Хай у ліловій машині їздить начальник карного розшуку. Рожевий — пошло; голубий — банально, червоний — дуже вже вірно-піддано. Доведеться пофарбувати «Антилопу» в жовтий колір. Трохи буде яскраво, але гарно.

— А ви хто будете? Художники? — запитав продавець, підборіддя його було припорошене кіновар'ю.

— Художники, — відповів Бендер, — баталісти і мариністи.

— Тоді вам треба не сюди, — сказав продавець, забираючи з прилавка пакети й банки.

— Як не сюди? — викрикнув Остап. — А куди ж?

— Навпроти.

Прикажчик підвів друзів до дверей і вказав рукою через вулицю на вивіску. На вивісці було зображено коричневу конячу голову і чорними літерами на блакитному фоні виведено: «Овес і сіно».

— Воно-то так, — сказав Остап, — твердий і м'який корм для худоби. Але ж до чого тут наш брат — художник? Не бачу ніякого зв'язку.

Але зв'язок був — і дуже істотний. Остап знайшов його вже на початку пояснень прикажчика.

Місто завжди любило живопис, і чотири художники, що жили тут здавна, організували групу «Діалектичний станковист». Вони малювали портрети відповідальних працівників і збували їх у місцевий музей живопису. З часом кількість незамальованих відповідальних працівників дуже зменшилася, що позначилося і на заробітках діалектичних станковистів. Та це ще було півбіди. Роки страждань почалися відтоді, як до міста прибув новий художник Феофан Мухін.

Перша ж його робота викликала у місті великий шум. Це був портрет завідуючого готельним трестом. Феофан Мухін лишив станковистів далеко позаду. Завідуючого готельним трестом було зображено не олійними фарбами, не аквареллю, не вугіллям, не темперою, не пастеллю, не гуашшю і не свинцевим олівцем. його змайстрували… з вівса. І коли художник Мухін перевозив візником картину до музею, кобила неспокійно озиралася і іржала.