Дванадцять стільців. Золоте теля
- Автор: Петров Евгений Петрович, Ильф Илья Арнольдович
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- ISBN: 5-308-00428-5
- Переводчик: Марія Михайлівна Пилинська
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Дванадцять стільців. Золоте теля». Краткое содержание книги:
Гострий, розважальний сюжет, веселі і дошкульні жарти, які стали крилатими виразами, елементи літературної пародії сприяють широкій і постійній популярності цих творів.
— Цей ребус нелегко буде розгадати, — казав Синицький, тупцюючи навколо столовника. — Доведеться попосидіти над ним!
— Доведеться, доведеться, — відповів Корейко, посміхаючись, — ось тільки гуска мене збиває… Навіщо тут гуска? О-о-о… Є! Готово! «В боротьбі ти здобудеш право своє»?
— Так, — розчаровано промовив, розтягуючи слова, старий, — як це ви так швидко розгадали? Здібності у вас великі. Одразу видно рахівника першого розряду.
— Другого, — зробив поправку Корейко. — А нащо ви готували цей ребус? Для друку?
— Для друку.
— І зовсім даремно, — сказав Корейко, з зацікавленням поглядаючи на борщ, в якому плавали золоті медалі жиру. Було в цьому борщі щось заслужене, щось унтер-офіцерське. — В боротьбі ти здобудеш право своє — це есерівське гасло. Для друкування не годиться.
— Боже ти мій! — простогнав старий. — Царице небесна! Знову маху дав. Чуєш, Зосенько? Маху дав. Що ж тепер робити?
Старого заспокоювали. Сяк-так пообідавши, він одразу ж підвівся, зібрав вигадані за тиждень загадки, одяг кінський солом'яний бриль і сказав:
— Ну, Зосенько, піду в «Молодіжні відомості». Трохи непокоїть мене алгеброїд, але, гадаю, гроші я там дістану.
У комсомольському журналі «Молодіжні відомості» старого часто бракували, картали його за відсталість, та все ж таки не кривдили, і цей журнал був єдиним місцем, звідкіль до старого плив тонесенький грошовий струмочок. Синицький узяв з собою шараду, яка починалася словами: «Мій перший склад — на дні морському», — два колгоспних логогрифа, і один алгеброїд, в якому шляхом складного множення і ділення доводилася перевага_ Радянської влади перед усіма іншими владами.
Коли ребусник пішов, Олександр Іванович почав похмуро розглядати Зосю. Олександр Іванович столувався в Синицьких спочатку тому, що там були дешеві й смачні обіди. Та ще він не забував своє основне правило про те, що він — дрібний службовець. Він полюбляв поговорити про труднощі існування у великому місті на мізерну зарплату.
Але з деякого часу ціна й смак обідів втратили для нього те показове і абстрактне значення, яке він їм надавав. Якби з нього вимагали і він міг би це зробити, не ховаючись, то платив би за обід не шістдесят копійок, як це робить зараз, а три, навіть п'ять тисяч карбованців.
Олександр Іванович, подвижник, який свідомо виснажував себе фінансовими веригами, заборонивши собі навіть торкатися до всього, що дорожче за полтиник, і водночас роздратований тим, що він не може відверто витратити сто карбованців, аби не згубити мільйони, закохався з усією рішучістю, на яку здатна людина сильна, сувора й озлоблена безконечним чеканням.
Сьогодні, нарешті, він вирішив освідчитись Зосі у своїх почуттях і запропонувати свою руку, де бився пульс, маленький і злий, як ховрашок, і своє серце, сковане казковими обручами.
— Так, — сказав він. — Отакі-то діла, Зосю Вікторівно.
Зробивши це повідомлення, громадянин Корейко схопив зі столу попільницю, на якій було написано дореволюційний заклик: «Чоловік, не гніви свою дружину», і почав уважно в неї вдивлятись.
Тут конче потрібно пояснити, що на світі немає такої дівчини, яка б не знала принаймні за тиждень про вилив почуттів, що назрівають. Саме через те Зося Вікторівна стурбовано зітхнула, спинившись перед дзеркалом. Вона мала той спортивний вигляд, який за останні роки набули собі всі гарні дівчата. Перевіривши цю свою якість, вона сіла навпроти Олександра Івановича й приготувалася його слухати.
Але Олександр Іванович нічого не сказав. Він знав лише дві ролі: службовця й підпільного мільйонера. Третьої він не знав.
— Ви чули новину? — запитала Зося. — Побєрухіна вичистили.
— У нас теж почалася чистка, — відповів Корейко, — багато полетить. Наприклад, Лапідус-молодший. Та й Лапідус-старший теж добрий…
Тут Корейко помітив, що він іде стежкою злиденного службовця. Свинцева замріяність знову опанувала ним.
— Так, так, — сказав він, — живеш самотнім, не знаючи насолод.
— Що, що не знаючи? — пожвавилася Зося.
— Не знаючи жіночої ласки, — зауважив Корейко здушеним голосом.
Не бачачи з боку Зосі ніякої підтримки, він почав розвивати свою думку.
Він уже старий. Тобто не те, щоб і старий, але й не молодий. І навіть не те, щоб не молодий, а просто час іде, роки минають. І саме цей плин часу й навіває на нього різні думки. Наприклад, про шлюб. Хай не думають, що він якийсь собі ось такий… Він, взагалі, славний. Зовсім сумирна людина. Його треба жаліти. І йому здається, що його можна й любити. Він не хвалько, як інші, і не любить кидати слова на вітер. Чому б одній дівчині не вийти за нього заміж?