Дванадцять стільців. Золоте теля

— Бранзулетка! — закричали й інші, накидаючись на Остапа. Заплутавшись у шубі, великий комбінатор впав і одразу ж відчув, як у нього з штанів витягають дорогоцінну таріль. Коли він підвівся, то побачив, що офіцер не по-людському посміхаючись, зважує таріль на руках. Остап учепився у свою власність і видер її з рук офіцера, після чого одразу ж дістав осліплюючий удар в обличчя. Подальші події розгорталися з військовою блискавичністю. Великому комбінаторові заважала шуба, і він якийсь час бився з ворогом, стоячи на колінах, метаючи в них медалі за рятування потопаючих. Потім він відчув невимовне полегшення, яке дало йому можливість завдати супротивникові кілька блискучих ударів. Виявилося, що з нього встигли стягти стотисячну шубу.

— Ах, таке ставлення! — верескливо заспівав Остап, люто озираючись.

Була хвилина, коли він стояв, притулившись до дерева і лупав блискучою золотою таріллю по головах тих, що нападали. Була хвилина, коли з його шиї зривали орден Золотого Руна і командор по-конячому мотав головою. Була також хвилина, коли він, високо піднявши архієрейський хрест з написом: «Во ім'я отця і святого духа» істерично вигукував:

— Експлуататори трудового люду! Павуки! Полигачі капіталу! Гади!

При цьому з його рота текла рожева слина. Остап боровся за свій мільйон як гладіатор. Він скидав з себе ворогів і підводився з землі, дивлячись поперед себе затуманеними очима.

Він опритомнів лише на льоду, з заюшеною мордою, в одному чоботі, без шуби, без портсигарів, прикрашених написами, без колекції годинників, без тарілі, без валюти, без хреста і діамантів, без мільйона. На високому березі стояв офіцер з собачим коміром і дивився вниз на Остапа.