Дванадцять стільців. Золоте теля

— Поки великий комбінатор розмірковував над тим, що саме вигадати для того, щоб ввійти в хатину і заприятелювати з її мешканцями, двері відчинилися і на ґанок вибіг солідний панок у солдатських підштанках з чорними бляшаними ґудзиками. На його блідих парафінових щоках знайшли собі притулок пристойні сиві бакенбарди. Така фізіономія наприкінці минулого сторіччя не вважалась би за оригінальну. Більшість мужчин в ті часи вирощувало на обличчі ось такі казенні, вірнопіддані волосяні прикраси. Але зараз, коли під бакенбардами не було ні синього віцмундира, ні штатського орденка з муаровою стрічкою, ні петлиць з золотими зірками таємного радника, це обличчя здавалось ненатуральним.

— О господи, — зашамкотів мешканець дерев'яної хатини, простягаючи руки на схід сонця. — Боже, боже! Все ті ж сни! Ті ж самісінькі сни…

Вимовивши цю скаргу, старий заплакав і, човгаючи ногами, побіг доріжкою навколо хатини. Звичайний півень, який збирався в цю хвилину проспівати утретє, — він саме задля цього вийшов на середину подвір'я, — кинувся геть; зопалу він зробив кілька занадто поспішних кроків і навіть загубив перо, але одразу ж отямився, видерся на тин і вже з цієї безпечної позиції повідомив світ про настання ранку. Та в його голосі почувалося хвилювання, викликане непристойною поведінкою господаря хатини.

— Сняться, прокляті, — знову почув Остап голос старого. Бендер зацікавлено розглядав дивну людину з бакенбардами, які можна тепер побачити хіба що на міністерському обличчі швейцара консерваторії.

А в цей час незвичайний панок закінчив своє бігання і знову з'явився біля ґанку. Тут він трохи притишив ходу і з словами:

«Піду, спробую ще раз», — зник за дверима.

— Люблю стариків, — прошепотів Остап, — з ними ніколи не занудьгуєш. Доведеться почекати результатів таємничої проби.

Чекати Остапові довелося недовго. Незабаром в хатині почувся чи то плач, чи то виття і, задкуючи, як Борис Годунов в останньому акті опери Мусоргського, на ґанок вивалився старий.

— Цур мене, цур! — вигукував він з шаляпінськими інтонаціями в голосі. — Все той же сон! А-а-а!

Він обернувся і, перечіплюючись за свої ж ноги, посунув прямісінько на Остапа… Вирішивши, що настав час дії, великий комбінатор вийшов з-за дерева і підхопив бакенбардиста у свої могутні обійми.

— Що? Хто? Що таке? — акричав неспокійний старий. — Що?

Остап обережно послабив обійми, хопив старого за руку і щиросерде її потряс.

— Я вам співчуваю! — вигукнув він.

— Правда? — запитав господар хатини, припавши до Бендерового плеча.

— Звичайно, правда, — відповів Остап. — Мені самому часто сняться сни.

— А що вам сниться?

— Всяке.

— А яке все ж таки? — наполягав старий.

— Ну, різне. Суміш. Те, що в газеті називають «Звідусіль і про все» або «Світовий екран». Позавчора мені, наприклад, снились похорони мікадо, а вчора — ювілей Сущевської пожежної частини.