Первісна. Дорога на Тір Мінеган

Попри рішення скасувати на сьогодні всі зустрічі та наради, Імар так і не звільнив свій ранок від урядових клопотів. Після віце-канцлера зі скарбником до нього прийшли, так само з невідкладними справами, військові керівники — ґенерал-полковник Кайлем аб Рордан, начальник Головного Штабу Армії та Флоту, і ґенерал-капітан Лонан аб Ґораґ, що командував Королівською Ґвардією. Лахлін уже багато століть не вів повномасштабних війн, проте роботи для його збройних сил ніколи не бракувало. На морі справжнім лихом були пірати, які опосідали острів з усіх боків, приваблені відсутність відьом та чаклунів, що становили для них найбільшу загрозу. Флот передовсім охороняв від піратів західні й південні порти та шляхи через Кередіґонське море, бо лахлінська економіка вже здавна перебувала в критичній залежності від торгівлі з Абрадом, а все східне узбережжя залишалося практично беззахисним і постійно потерпало від нападів. Ситуація ускладнювалася ще й тією обставиною, що пірати мали надійний прихисток на Ініс Ґварлані, невеличкому острівці, розташованому за дві сотні миль на південний схід від Лахліну. Тамтешні князі з покоління в покоління протегували „береговому братству“, отримуючи від цього чималий зиск, а всі намагання лахлінських королів упокорити маленький Ініс Ґварлан, що був для них мов кістка поперек горла, неодмінно зазнавали фіаско. Ґварланські чаклуни, хоч і не схвалювали загравання своїх правителів з піратами, аж ніяк не бажали потрапити під владу поборників, тому всі як один виступали проти лахлінців. Їхні чари, разом з надійними сталевими гарматами, що заряджалися бездимним маґічним порохом, дозволяли успішно відбивати атаки ворога, який мав у своєму розпорядженні переважно чавунні гармати та виключно димний порох.

Імар, на відміну від своїх попередників, не збирався надсилати флот для чергової спроби завоювання Ініс Ґварлану. Такі експедиції щоразу завершувалися втратою кораблів, що призводило до послаблення оборони лахлінського узбережжя з моря й істотно додавало роботи наземним військам. А крім відбиття піратських вторгнень, армія мала й інші завдання — підтримувала порядок на всій території королівства, боролася з численними розбійницькими зграями і раз по раз мусила придушувати стихійні заворушення серед селян, доведених до відчаю надмірними податками. Підлітком Імар жалів цих нещасних людей і вмовляв діда не оббирати їх до нитки, проте згодом зрозумів, що податки на Лахліні, порівняно з Абрадом, і так невеликі, а вся проблема полягає в низькій ефективності тутешнього сільського господарства. От якби селяни вимагали якихось реальних заходів з покращення умов їхньої праці, скажімо, дозволу на завезення й використання абрадських добрив, то Імар, спираючись на народну підтримку, зміг би видати відповідний указ і провести його через Поборчу Раду. Але ніхто не висував таких вимог; забобонні лахлінці воліли радше животіти в злиднях, ніж допустити плюндрування благословенної лахлінської землі паскудним чаклунським зіллям. А найсмішніше і, водночас, найсумніше було те, що вони охоче їли хліб, борошно для якого виготовлялося з абрадського зерна, вирощеного із застосуванням того самого „паскудного зілля“. Ще в тринадцятому сторіччі, коли від голоду вимерла добра чверть населення Лахліну, авторитетна комісія з поборників та проповідників дійшла висновку, що чаклунські добрива псують лише землю, а не рослинність на ній, тому дозволила завозити продовольство з Абраду, яке після належного освячення оголошувалося придатним до вживання. Усі, хто мав голову на плечах, чудово розуміли, що це було вимушене рішення і поборникам довелося наступити на горло власній пісні, бо Лахлін уже не міг прогодувати сам себе; однак прості люди без вагань повірили в цю нісенітницю і навіть кепкували з дурних абрадців, які опоганювали свою землю чарами, а чисте зерно продавали лахлінцям…