Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
Сашко повернувся додому в той час, коли його дружина саме перебувала на гастролях. Він про це знав, бо лише позавчора говорив з нею по телефону. Хоча розмовою те спілкування можна назвати лише умовно: Тесля на запитання Ніни і її спроби розговорити чоловіка відповідав односкладно: «так» або «ні». Навіть не сказав, що виписується з лікарні.
Ключ від квартири лежав, як завжди, в коридорі в металевій шафі за лічильником. Увійшовши до помешкання, Сашко мимоволі завважив, що в їхньому сімейному гніздечку нічогісінько не змінилося: як завжди — чисто й затишно, в кухні на столі, застеленому білою скатертиною, прикрашеною по краю українським орнаментом, вишитим хрестиком, стояла невеличка порцелянова ваза зі свіжими фруктами.
Сашко посидів за столом, покрутив у руках червонобоке яблуко й поклав, не покуштувавши, на місце у вазу. Відтак підвівся, пройшов до свого кабінету, постояв біля книжкових поличок, торкнувся пальцями палітурок кількох книжок і відчинив шафу, в якій лежав, як вважав Тесля, його найдорожчий скарб — архів. У ньому зберігалися матеріали, з якими вже працював і навіть дещо використав у своєму романі. Більшість же з них ще чекала на вивчення, тлумачення та визначення їхнього місця.
Письменникові Теслі шукати потрібну річ довго не випало. Він добре пам’ятав, у якій папці лежить те, що свого часу його дуже вразило. Ні — оглушило. То був пожовклий аркуш, вирваний з учнівського зошита, в якому було… покаяння, написане дрібним-дрібним почерком людини, якої вже багато десятиліть немає серед живих. Судячи з тексту, найімовірніше — це було останнє, що написав той чоловік у своєму житті.
Зміст пожовклого папірця Тесля знав напам’ять. Сашко чудово пам’ятав і те, як потрапив цей документ до його архіву. Взагалі, це була перша в його житті річ, яку він… украв. Коли працював в архіві СБУ, йому дозволяли багато чого такого, що іншим було зась. Звичайно, архівісти Служби безпеки знали, що деякі журналісти, письменники або вчені прихоплювали з собою окремі важливі для історії документи: ну, не обшукувати ж їх!..
Одного разу Теслю завели до кімнати, де в ящиках, у паперових мішках і просто на стелажах лежали «трофейні» речі, вилучені ще в далекі повоєнні роки в період війни радянської влади зі своїм народом у західних областях України. Ці «речові докази» віднаходили у схронах і криївках, під час обшуків у квартирах підпільників-націоналістів, збирали на вулицях сіл і міст, здирали з парканів і стін будинків.
У цих архівних звалищах, які ніхто не розбирав роками, не систематизував, але й не знищував, лежали мертвим вантажем і мало-помалу оберталися на тлін унікальні листівки із закликами до боротьби проти «совітів», з роз’ясненнями тих чи інших історичних подій. Немало тут припадало порохом і художніх творів — віршів, пісень, малюнків, створених у підпіллі.
З усім цим добром міг вільно ознайомитися письменник Сашко Тесля. І він буквально закопався в цей, як вважали відомчі архівісти, мотлох. З багатьох документів щось виписував, деякі просто переписував від руки. Кожний папірець сприймав, як сумний привіт із тих далеких часів, і йому здавалося, що кожен аркуш политий потом, сльозами й кров’ю. На деяких справді були криваві плями або й сліди куль.
Саме серед тієї маси паперів Сашко й віднайшов ось цього листа. Той, хто писав, так і назвав його — «покаяння». Знову і знову читаючи сповідь з далекого серпня 1947-го, Тесля уявляв ту людину так виразно, що міг заприсягатися — він автора знав особисто. Але найважливіше, в чому був упевнений Сашко, — покаяння тій людині не допомогло. Згодом підтвердив його думку маленький аркушик (на півсторінки учнівського зошита), знайдений у тому самому архіві, у тій самій кімнаті дещо пізніше. Сашко передбачав, що серед сотень «актів-вироків» знайде й той, що засвідчить не лише останній день життя автора «покаяння», а й те, в який спосіб змусили закінчити його короткий земний шлях браві хлопці з оунівської СБ.
Але все те — і архів, і документи, і роздуми про трагічні долі людей з далеких сорокових — було колись, і, як здавалося нині Теслі, в іншому його житті. Нині, тримаючи в руках лист-покаяння, Сашко думав про себе. Ні, не лише про себе. Він думав про Ніну.
Мабуть, талановитий письменник Тесля був слабкою людиною. Бо сильні люди, особливо чоловіки, зазвичай не плачуть.
Сашко сів за свій письменницький стіл і… пустив сльозу. Плакав він гірко-гірко, довго-довго й тихо-тихо. Потім рішуче витер тильним боком долоні очі, поклав перед собою лист-покаяння, перечитав текст, перевернув аркуш і на чистій стороні розмашисто написав кілька рядків.