Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
Червоні стрічки годилося б зняти з ґудзиків. Не варто було робити необачний і непоправний цілим майбутнім життям крок. І взагалі до чого червоні стрічки, коли один цар іде і приходить другий? Воропаєв стрічечку відстебнув…
Але раз довелося побачити Миколу Другого і нам. Це було кілька років тому, навесні. Вранці ми прийшли до гімназії, як завжди. Раптом по класах забігали класні надзирателі. Уроки на сьогодні відмінялися. Всім нам до одного пропонувалося йти до перукарень і стригти черепа наголо. ІІотім нас вистроїли в гімназичному дворі. Вистрижені голови наші купалися в теплому промінні весняного сонця. Директор виходив на ґанок і патетично викликав: «Здрасьте, мои гимназисты!» — «Здрам-жлам-ваш-императ-величество!» — горлали ми. «Как проходит ваша жизнь и учение?» — «Покорно благодарим ваш-императ-величество!» — «Учитесь і растите на славу Родине». — «Рады стараться, ваш-императ-величество!» — «До свидания, дети!» — «Ура!» Ми підкидали кашкети вгору й бігли вздовж фронту немовби за від'їжджаючим поїздом… Після обіду нас приведено на вокзал і вистроєно. Нарешті підійшов поїзд. З царського вагона вийшов опасистий, дебелий сивий чолов'яга, весь в орденах і лампасах. Він щось сказав, звернувшись до нашого фронту. «Здрам-жлам-ваш-императ-всличество!» — захватно відповіли ми. Ми забули, що цар же рудий, а не сивий. То був тільки міністр царского двору, Фредерікс[269]. Тоді на приступці вагона з'явився справді Микола. Він кап-у-кап був схожий на свої портрети. «Ур-р-ра-а-а!» — одчайдушно зарепетували ми. Микола Другий приклав руку до козирка і посміхнувся. Гімназичні кашкети рясно злетіли в небо. Хвилини дві Микола тримав руку біля козирка й ворушив губами. Він щось намагався нам сказати. Можливо, якраз ті запитання, які так ретельно вивчав з нами директор. Але це було неможливо — ми горлали «ура!» безперестану і шпурляли кашкетами вгору. Микола махнув рукою і пішов у вагон… Коли поїзд рушив і ми нарешті перестали кричати «ура!», ми раптом побачили директора. Він стояв під ліхтарем і заливався рясними сльозами. Немовби йому щойно виставлено «три» за поведінку. Група підлабузників і підлипайл тіснилася довкола нього. «Що з вами, Іродіоне Онисифоровичу?» — сам мало не плакав Едмуид Хавчак. Директор поклав руку Хавчакові на стрижену голову, шморгнув носом і спробував обтерти сльози хустинкою:
— Детки, детки, — прохлипав директор, — вы еще столь молодые, а уже сподобились увидеть сей прекрасный лик. А мне только на пятдесят пятом году жизни выпало счастье лицезреть нашого царя-богоносца!.. — Він молитовно звів засльозені очі догори. — Господи, ныне отпущаеши раба твоего по глаголу твоєму с миром…
Ні, знімати червону стрічку не годилося!
Але, поки ми пробували розмислити над усіма подіями і словами інспектора, нова поява ошелешила нас. Двері розчинилися втретє, і на порозі з'явився якийсь чоловік у чорній шинелі і з руденькою борідкою. Кінець світу! Чужі люди почали заходити до гімназії і просто в шинелях і калошах вдиратися до класів. Через ліве плече і спіраллю довкола лівої руки у чоловіка в чорній шинелі була обкручена, немов аксельбант, широчезна й довжелезна червона бинда. Петлиці на шинелі були блакитні — студентські.
Не переступаючи порога, студент змахнув правою рукою.
— Товариші! — гукнув він.
— Урррааа! — заревли ми диким, надприродним ревом йому назустріч.
По-перше, то був Митька Ізвольський. Ми знали всі, що три місяці тому його заарештовано і він зник. По-друге, на плечі й довкола руки в нього були широчезні червоні бинди. Такі самі червоні, як і наші стрічечки на третіх ґудзиках. По-третє, це був справжній чоловік, із справжнього світу, звідти, де люди живуть повним життям, а не тільки учать уроки і дістають одиниці. Ось хто розповість, з'ясує і розтлумачить нам усе, чисто все. Ось хто порадить нам, чи важити нам усім майбутнім життям для непоправного кроку І, нарешті, з порога класу нам кинуте якесь несподіване, надзвичайне, вперше чуване слово:
269
Фредерікс Володимир Борисович (1838–1927) — російський державний діяч, з 1897 р. міністр імператорського двору. Після 1917 р. емігрант.