Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник

5

Він уже висповідавсь, ще з самого початку — приїхав у суботу до якоїсь церкви в передмісті й застав у сповідальні молодого священика, що пахнув лавандовим милом і аж здригнувся, мов ужалений, коли він, Губерт, одразу, без зайвих балачок, перейшов до суті справи — справи, що її сприймав як гріх, як зраду, як порушення подружньої вірності, і на душі в нього полегшало, коли священик поставився до цього нібито серйозно. То все, мабуть, через його, Губертів, голос, який не припускав і думки про легковажність. Треба було розповісти про обставини, і він розповів, згадав про Гельгу й Сабіну, про те, що для обох це серйозно чи, мабуть, серйозно. Згодом він аж здивувався, що Фішер йому навіть на гадку не спав. Іншої ради нема: треба проситися, щоб його перевели, і то не таячись. Так, стоячи там навколішках, а потім сидячи, він каявся, хоч і знав: просити, щоб його перевели, він не стане. Відколи з'ясувалося, що Сабіна завагітніла, минуло чимало часу — це було тоді, як його ще мучили докори сумління через «надзвичайну байдужість до дружини й сина». І коли він довідався, що Сабіна чекає дитину, то не міг збагнути, чому відразу подобрішав до Гельги й хлопця. А як настає субота і щастить вигадати годину чи дві, він знов і знов їде до церкви, переступає поріг, хоч у сповідальню вже й не заходить. Та церква йому не подобається, вона, на його думку, негарна. Повоєнна, зліплена з чого попало будівля за двадцять п'ять років перекосилася, облупилась і тепер стоїть убога й похмура; непогасної лампади майже не видно, і коли він приїздить вдало, то перед образом богородиці горить одна свічка, а коли підводиться з колін, то й дві; вже й сліду не лишилося від тих натовпів у церкві за часів, як йому було п'ятнадцять-шістнадцять років: черги до сповідальні, дух ладану після відправи, дивна насолода від майже відчутного каяття, коли люди вклякають перед лавами; вимолюючи покуту. Натовп... І ось, через дванадцять-тринадцять років від нього нічого не зосталось. Часом він бачить самотню жінку чи невеликий гурт дітей, по яких зразу видно, що на сповідь їх привели силоміць, і вони нишком пирхають сміхом. Але його однаково тягне до цієї вбогої церкви з її сяк-так підфарбованим святим Йосифом у ніші, що має вигляд святого заступника, тягне, бо він, як-не-як, зустрів тут священика, який ще здатний серйозно сприймати людський клопіт... Монка розповідала йому про сповіді та священиків, що не хочуть уже й чути слова «гріх», отож його й пригнічує вже те, що Бернгарда треба готувати до першого причастя. А Гельга мовчить. Йому боляче думати про неї, серце стискається так само, як тоді, коли він згадує про Сабіну (вона призналася йому, що тепер уже ніколи, повік не переступить порога сповідальні)...

Кругом безлад, занепад... І сам він загруз у всьому цьому й не з чиєїсь там вини, а передусім... І цю небезпечну думку зачепила й висловила Сабіна: передусім з «їхньої» вини. Оте її «це ми завдячуємо їм» не йде йому з голови. Але в одному сумніву нема: він повинен поговорити з Гельгою і все їй розповісти, повинен зробити це й задля Сабіни, адже його мовчання зв'язує руки і їй. Вона ж бо теж повинна з кимось поговорити — з чоловіком, із батьком та матір'ю...

В шинку навпроти церкви справи, судячи з усього, на лад не йдуть: за останні п'ять місяців тут уже втретє змінився господар. У залі сидять кілька пенсіонерів і кілька робітників-іноземців; у биточків та холодних котлет, що лежать за скляною вітриною, такий вигляд, наче їм по тисячі років. Зате пиво в шинку непогане, до того ж тут не гупає тобі годинами по голові музика — автомат поламався, молоді він ще не бачив у залі жодного разу, а буркотун господар якийсь такий визивно нудний, що вже після другого кухля починаєш позіхати.

Домогтися, щоб його перевели кудись в інше місце, було б не важко: нерви, перевтома, одноманітність... Кірнтер, безперечно, його підтримав би, і можна було б перевести й усю команду — щоб їх не розформовувати, адже вони добре притерлися один до одного, «обізнані з обставинами», служили разом ще в Бляйблів, чергували на вечірках і на великих прийомах... Щоб перевестися до якогось іншого міста, він міг би навіть піти із цієї служби. Тепер до всіляких криз, надмірних роздратувань, навіть антипатій ставляться вже з порозумінням, говорять про це відверто. Відколи Цурмак заявив: «Ніколи більше ноги моєї там не буде! Щоб знов до отої?.. Та краще вже сидіти десь у глушині й пильнувати, щоб ніхто не порушував правил паркування та не перевищував швидкості!» — до Бляйблів їх уже однаково не пошлють. Кірнтер називає це «певною непристойністю, що збиває вас із пантелику». Кінець кінцем ідеться ж не про сигарети, а про людське життя, про те, щоб не псувати собі нервів. Мова заходить і про речі досить делікатні, хлопці говорять про все так, як воно є, а Люлер раз у раз згадує про «отих шляхетних шльондр, які тільки кров нам розпалюють і до яких нам зась». Та одного разу до цього таки дійшло — в освітленому різнобарвними ліхтариками парку на вечірці в досить великого туза, де не можна було нічого розгледіти й де кожен ледве стримував свої нерви. Коли близько третьої години про добропристойність там уже почали забувати й того великого туза, п'яного як ніч, у них на очах просто таки запхали в машину, Люлер і став жертвою тієї, про яку кажуть, нібито вона ладна показати стриптиз і приватно. Люлер («вона ж бо мені сама підставлялась, тільки хапай») дістав по руках, а на додачу його ще й обізвали «лягавим». «Заберіть від мене цього нахабу „лягавого“! Негайно!» Прокляття, вони, звісно, були всі на боці Люлера, але обговорили й цей випадок, і можливі інші такі випадки, що їх Кірнтер та Гольцпуке зараховують до категорії «потенційного зіткнення інтересів». Це сталось один раз, і якби Люлера, замість покарати, перевели десь-інде чи й узагалі покарали, то вони б усі накивали п'ятами. Але на вечірки, де п'яних у дим великих тузів тягають, наче мокрі лантухи, до машин, а дехто з жінок доходить до істерики, Люлера просто більш не посилають. А Цурмака, звичайно ж, уже ніколи не пошлють супроводжувати когось до взуттєвої крамниці.