Казки народів світу

— А ти побудеш у мене, поки він прийде? — спитала королівна.

— Ні,— відповів кіт,— мені треба повертатися до свого палацу. Я живу на прегарному острові посеред широкого моря, і туди ще зроду ніхто з людей не припливав. Тільки один чоловік ступить ногою на мій острів.

— І хто ж то буде? — поцікавилась королівна.

— Це буде той, хто визволить тебе від велетня,— пояснив кіт.

— На жаль, це нікому не по силі,— зітхнула королівна.— Не викуто ще такого меча, щоб ним можна було подужати велетня та його псів.

— Такий меч уже є,— сказав кіт.— А зараз мені пора прощатися. Не забудь, що ти маєш сказати велетневі, і стеж за деревом. А коли побачиш когось любого тобі серед гілля дерева, кинь йому ці три клубки, тільки ке озивайсь ані словом, бо все пропаде.

— Коли ж ти до мене ще прийдеш? — спитала королівна.

— Чекай і побачиш,— відказав білий кіт.

Більше він не промовив ні слова, а просто вискочив з вікна й умить зник серед зеленого тріпотливого листя.

На другий день повернувся велетень. Невдовзі він зайшов до королівни і звелів їй лаштуватися до весілля, яке йому кортіло справити якнайшвидше.

— Але спершу пообіцяй мені одну річ,— сказала йому королівна.

— То кажи, я слухаю.

Вона й сказала, що хоче, аби його карлики змотали три клубки роси.

— Це можна зробити заіграшки! — весело засміявся Тренкос.— Я сьогодні ж віддам наказ, і завтра вранці клубки будуть готові, тож не встигне надійти й завтрашній вечір, як ми вже будемо одружені.

— Але ти обіцяєш не силувати мене, поки не буде змотано всіх трьох клубків? — запитала королівна.

— Обіцяю! — врочисто запевнив велетень.

Потім він скликав усіх карликів і наказав уранці зібрати всю чарівну росу, що виступить на траві, і змотати її в три клубки — один червоний, один синій і один жовтий. Другого ранку карлики вийшли на пошуки — перебрали одну по одній геть усі травинки, однак спромоглися зібрати чарівної роси тільки на таку коротеньку ниточку, як оленяча вія. Те саме повторювалося й третього ранку, й четвертого, і кожного наступного. Велетня Тренкоса це вкинуло у великий гнів — він і репетував на все горло, і бурчав стиха, але мусив дотримуватися слова й навіть близько не підходив до королівни.

Так минали день за днем.

Тим часом маленький білий кіт не байдикував: він гасав щодуху і вгору, і вниз, і туди, й сюди, аж поки нарешті знайшов королевича Срібної Річки, що був закоханий по вуха в королівну Медб. Королевич сидів самотою, думав про свою кохану і все сушив голову, де ж вона поділася. Смуток огорнув його душу, тож він спочатку й не помітив маленького кота. Але коли той скочив йому на коліна, королевич усміхнувся й сказав:

— Чого тобі треба, білий котику?

— Я знаю таємницю, яку ти хотів би почути,— відповів йому кіт.

— Я тільки одне хотів би почути: як звуть того лихочинця, що викрав королівну Медб,— сказав королевич.