Казки народів світу
- Автор: Сидоренко Ирина
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- ISBN: 5-301-00620-7 (укр.)
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Казки народів світу». Краткое содержание книги:
Сборник включает избранные сказки народов мира. Большинство из них выходило в издательстве «Вэсэлка» в разные годы.
Редактори-упорядники Ірина Сидоренко, Володимир Романець
Передмова Ірини Сидоренко
Другого дня Кентен мовив до пана Бу:
— Якщо вже так сталося, Ганс пішов од вас, то, може б, ви дозволили мені тримати в руках пензлі? Я багато чого навчився, споглядаючи вашу працю.
— Хлопче,— сказав майстер,— не смій і мріяти про це! Той, хто розтирає фарби,—ще не художник! Я ніколи не довірю тобі ні пензлів, ні полотна!
Але Кентен не впадав у відчай і при кожній нагоді просив майстра:
— Учителю, випробуйте мене. У батьковій кузні я часто спостерігав гру світла й тіні, і хочу намалювати це на полотні.
Художник лише знизував плечима й намагався якомога швидше спровадити настирливого слугу.
А Кентен і далі потайки малював у своєму закутку в стайні.
І ось настав час, коли він відчув, що може малювати не гірше майстра.
Був саме червень, і сонце сходило рано-рано.
Коли в будинку всі ще міцно спали, Кентен зручно вмостився перед полотном художника, особливо дорогим йому. На передньому плані, поміж двох рядів колон, кожна з яких була прикрашена статуеткою, стояла на колінах Діва Марія у темному вбранні, ледь схиливши голову,— обличчя лагідне і зосереджене.
Кентен не міг одвести від картини очей — так була схожа на Магдалену ця дівчина. Та й меблі на полотні дуже вже нагадували ті, що їх бачив хлопець у помешканні пана Бу.
Кентен узяв пензлі та фарби і, оглядаючись, заходився щось ворожити над картиною.
Закінчивши роботу, він підмів підлогу, ретельно очистив приладдя і заховався в кутку, терпеливо чекаючи на майстра.
Рівно о восьмій ранку пан Бу, як завжди, зайшов до майстерні. Окинув поглядом кімнату, глянув на мольберт з ескізами, потім підійшов до своєї улюбленої картини, що була вже майже закінчена. Та враз жахнувся. На кінчику носа в Діви Марії сиділа муха. І не якась там невидна мушка, а гладка зелена муха із сталевим полиском.
Художник підійшов ближче, аби зігнати муху — він не міг стерпіти такого блюзнірства. Махнув рукою, але клята муха й не думала тікати, вона навіть не ворухнулася. Кілька разів пробував художник зігнати нахабу, та все було марно. Немов заворожений підійшов він до полотна впритул і почав доскіпливо його розглядати. Аж тепер збагнув, чому муха не злітала з полотна: вона була не жива, а намальована.
— Хто посмів торкнутися моєї картини? — вигукнув художник.— Ану ж признавайтеся, а то всіх порозганяю!
Кентен, не довго думаючи, сміливо мовив:
— Це моїх рук діло. Робіть зі мною що хочете, але я мушу довести, що теж маю хист до малювання і не згірш за інших володію пензлем.
— Ти вже це довів, хлопче! Муха була як жива. Віднині можеш вважати себе моїм учнем. Тебе чекає велике майбутнє.
Кентен не міг приховати радості — адже він домігся свого. Тепер би йому тільки завоювати серце Магдалени! Щастя і тут йому усміхнулося.
Дівчину зворушило кохання, яке світилося в очах Кентена.
У скорім часі художник благословив шлюб доньки з Кентеном, який став його найулюбленішим учнем.
Відгуляли гучне й пишне весілля. Кентен став знаменитим художником, спочатку в місті Лувені, потім у своєму краї, а відтак і в цілому світі. Кажуть, що він довгі роки жив щасливо з Магдаленою, яка вірно любила чоловіка й шанувала його талант.
БІДАР І ВОДЯНИК
Болгарська народна казка
В одному селі жив старий дід. Він був дуже бідний, нічогісінько не мав. Помер і залишив своєму синові один лиш кужіль. Син узяв той кужіль і подався на заробітки. Дорогою в нього порвалися мотузки на постолах. Він вийняв кужіль і почав шукати мотузку. Та помалу дістався до великої річки. Вона була широка, як море. Як його перевезтися?
Став чоловік на березі й сушить собі голову, не знає, що робити. Поки отак думав, з води вигулькнуло бісеня.
— Що ти робиш?
— Мотузку сукаю!
— Навіщо вона тобі?
— Річку зв’язати!
— А нащо тобі її в’язати?
— Щоб додому віднести!
Бісеня пірнуло у воду й побігло до свого батька — водяника.
— Тату, якийсь чоловік там на березі сукає мотузку, щоб зв’язати річку й віднести її до себе додому!
— Це, напевно, якийсь страшний ворог! Де ж ми житимемо? Я без ноги, то біжи ти поміряйся з ним силою. Переможеш його, і він не забере річки!
Бісеня знову виринуло з води:
— Гей, ходи-но сюди!
— Що тобі ще треба?
— Забереш цю річку, як побореш мене!
— Поборемося, як прийдеш до мене в село!
— Прийду!
Поплентало бісеня за чоловіком. Той привів його до прірви, де жив змій.
— Ти ще малий, і мій син ще дитина, то ви боротиметеся, а я подивлюся,— сказав чоловік.