Казки народів світу

— Авжеж, упізнав,— відказав королевич.

— Що ж, добре. Тоді я скажу тобі, хто я такий. Це палац маленького білого кота, і я тут король. А тепер ходім трохи перекусимо, бо ти, мабуть, зголоднів.

І вони влаштували розкішну учту,— стали їсти й пити усе, що було на столах перед ними, і час минав жваво та весело.

А другого дня король білокотячого королівства дав королевичу великого меча із золотим руків’ям—того меча, що може завдати смертельного удару Тренкосові,— і сто пиріжків для сторожових псів велетня.

— Бери цього меча і швидше в дорогу, щоб не спізнитися,— сказав кіт.— Завтра карлики скінчать третій клубок і велетень дістане право одружитися з королівною Медб. Та візьми ще ось цей подарунок їй від мене.— І кіт поклав королевичу на долоню брошку — таку переливну, яких той, скільки жив, не бачив.

Після цього король-кіт і королевич у супроводі решти котів спустилися на берег, і там королевич сів у срібного човника, попрощався, і суденце легко й прудко помчало його понад морськими хвилями. І так він плив цілий день і цілу ніч.

А коли настав світанок, човник підплив до берега острова, королевич зійшов на берег і хутко подався через гори й доли, аж поки добувся до замку Тренкоса. Почувши його ходу, пси заскреготіли зубами й загарчали в нестямній люті, але тільки-но вони підскочили до нього, як він почав кидати їм отруйні пиріжки: кожен пес ухопив по одному пиріжку, і всі вони тут — таки на місці й поздихали.

Тоді королевич Срібної Річки поставив перед собою щита й тричі лунко вдарив по ньому мечем. Тренкос почув ті звуки і послав карликів подивитися, хто там такий.