Крутая плюс, або Терористка-2
- Автор: Меднікова Марина
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 966-663-169-5
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Крутая плюс, або Терористка-2». Краткое содержание книги:
— Тобі по французькому, чи в старий козацький спосіб? — запитала, розстібаючи кожушка.
— Дивись на дорогу, де Оксана? — пролунало ззаду.
— Ой, мама дорогая, а ця тітка тут що робить?
Кайф від подивитися ловить? Це буде дорожче.
Гаразд, я сьогодні добра. Сідай, мамік, ближче, взувай окуляри, тримай вставні щелепи, я починаю.
Командо гальмонув, жрекиню кидонуло вперед-назад.
— Ти шо, больной по жизні? З больних — подвійна такса.
— Вилазь.
— На кого дамбу строїш? На кого батон крошиш? Тут дінама не пройде, трахав не трахав, а час пройшов, плати, бо кришу покличу.
— А це ось бачила? — Командо витягнув пістолет, — я сам — криша. Вимітайся, кажу, бо однією діркою матимеш більше.
Спроваджена жрекиня, матюкаючись, вилізла. Інтернаціональним жестом провела джип. Авто загальмувало, жрекиня про всяк випадок відскочила на брівку. В сніг упала пачка «Парламенту».
— Безглуздо шукати вашу Оксану тут. Дівулі не скажуть. Корпоративна конспірація плюс конкуренція, — роздер нову пачку сигарет Командо. — Ми підемо іншим шляхом. Ви — тримайте руку на пульсі Ткача. Нюх на поживу в нього, як у курцхаара. А я спробую відшукати другу жертву.
Командо натискав кнопку дзвінка. Двері мовчали.
Прорипіли сусідні.
— Вам кого? — почухав ногою ногу неголений дядько у розтягнутих трениках.
— Вашу сусідку. — Їх нема нікого.
— Я з міліції.
— В аптеку не ходи, вас зі спини видно. Та ви ж її й забрали.
— Хто — ми?
— Менти. Бардак кругом. Самі замели, а самі шукають. У себе пошукайте.
Діалог утрачав конструктивність.
— А коли Дохтурову забрали?
— Хто? — щиро здивувався мужик.
— Ти ж сказав — міліція.
— Во, бляха, й Наташку виходить теєтоякйого…
А її за віщо? Вона ж навроді постраждала…
Командо подумки порахував до десяти.
— Ви про кого?
— А ви про кого?
— Мені потрібна Дохтурова Наталя.
— Ти ж сам сказав, що її теж закрили, — здивувався неголений.
— Чому — теж?
— Ну, яких зараз в міліцію беруть, чесслово!
Як діти. Я тобі другу годину товкмачу: хазяйку квартири Зойку Халабуду тиждень тому ментівка загребла. За нанесення легких тілесних Натасі Дохтуровій. Через що вона втратила тимчасово трудоспособность. Натаха Зойці за квартиру заборгувала, а та в крик… І прописала Наташці по морді. Правильно ви Халабуду закрили, нехай трохи охолоне.
— А Дохтурова де?
— Як де? В крематорії. Де їй бути?!
Джип зірвався з місця, трохи буксонувши в сніговій каші колесами. Командо глянув на годинника з світлим циферблатом. Пізнувато…
Нерозчищена снігова дорога круто стриміла вгору між двома «містами» старого цвинтаря.
Тут навіть повітря не таке. Влітку озонують кучеряві масиви зелені. А як подумаєш, чим та зелень живиться…
Контора крематорію тьмяно блимала в сутінках двома вікнами. Устиг. Потупцяв, оббиваючи сніг з черевиків. Прочинив двері: виставка урн для праху. Пообіч — зразки вінків із жалобними стрічками. На всі смаки — від офіційного, пишного, до бідненького згорьованого. «Від колективу банку»… «Від братви»… «Від мами»…
Постріл. Другий.
Командо — перш ніж подумав — упав за стенд з урнами, вихоплюючи зброю.
— Гепі бьоздей ту ю, гепі бьоздей ту ю. Гепі бьоздей, Наташа, гепі бьоздей ту ю, — врізнобіч, але голосно співонув хор підпилих голосів.
Командо обтрусив коліна. Давно не лажався.
Сприйняти корок від шампанського за постріл…
— Хтось зайшов. Чому дверей не зачинили?
Визирнув рум’яний пан.
— Гражданін, у нас конєц рабочєво дня.
Пріходітє завтра.
— Мені потрібна Наталя Дохтурова.
— Она сєводня всєм нужна, у нєйо дєнь рождєнія.
— Маю термінову справу.
— В нашей конторє, гражданін, уже нічєго срочного нє биваєт. Із-за стінки вийшла розпашіла дівчина.
Миттєво оцінила Командо.
— Ну, я Наталя.
Кулик переступила поріг квартири, ледь устигла на дзвінок.
— Кулик слухає.
— Перевірка слуху. Ви б іще представлялися старшим слідчим прокуратури. Не забувайте, що ви — вільна людина з приватними інтересами. І свобідна жінка. Треба відповідати загадково муркітливо: алльо. Це інтриґує…
— Стасе, ти звідки?
— Відколи я купив мобілу, «ти де?» стало головним запитанням життя. Йому слід світитися на стіні, як біблійному вислову на бенкеті у біблійного царя Валтасара. Вас не шокує, що я такий освічений? Не всі розуміють.
— Доповідай.
— Я з прокуратури. Через вас я тепер затримуюся на роботі. Боюся, керівництво здивується з мого службового завзяття. Тут усі вшилися новорічну горілку пити, а я на вас горбатію. Звітую. Живолуп Григорій був емісаром «Деметри».