Крутая плюс, або Терористка-2

Підійшла. Світило вітчизняної радіології мало вигляд розгублений, бліді щоки пашіли плямами. Поцьомалися.

— Зірко, я чиню глупство, всі залишаються тут… Куди я лечу? Навіщо? Якесь збоченство…

— Слухай чуй, як каже моя подруга, — увімкнула рішучість Зірка. — Ти все чиниш правильно, ба, ґеніяльно. Не погоджуйся на ПМЖ, аж поки зрозумієш усе достоту. А для роботи там — рай.

Забудеш, як жебрати гітарі на струну. Тримайся.

По Нобелівку їдеш. Не плач, бо я вже плачу.

— Дівки, можна подумати, Еласю на війну виряджаємо. О, твій рейс, не барімося, — Командо пригорнув Еллу.

Перед скляними дверима накопичувача Елла притиснулася мокрими від сліз вустами до вуха Зірці.

— Передай Юркові Шевченку, ну, ти назвала його Щезником, пам’ятаєш…

— Еласю, тобі час, — Командо поцілував Еллу, підштовхнув до дверей.

— Я зателефоную, — вигукнула Елла, — всім.

— А справді, чого вона поїхала? — в авті запитав Командо. — Начебто й тут усе мала.

— Отож, начебто, — втираючи сліди від сліз перед люстерком, зітхнула Зірка. — У світі таких, як Елла — жменька, а в нас одна така й була. Розпочати нові дослідження коло враженого радіацією спинного мозку тут ніц неможливо. Смажте смажте, кажуть, риба буде. Лабораторію то відкриють, то закриють. Тут Елла не реалізується. І мучитиметься. І людство постраждає.

Зірка дістала з сумки касету, простягла Командо.

— Постав.

Теленькнув гітарний акорд, із під нього поволеньки проросла скрипка, ніжна, гнучка, сплелася з сумовитою флейтою. «Мій сизокрилий птах» — видихнув прозорий жіночий голос.

— Це Елла. Американці обіцяють дослідити лікувальні властивості її голосу, вже має урядовий ґрант і лабораторію при Гарварді.

— Це тобі твій американ сказав? — заревнував Командо.

— Плюсквамперфект, — відповіла Зірка.

— Мав трійку з німецької.

— Плюсквамперфект — давноминулий час.

Той американ — давноминулий час, — помовчала й додала: — Кажуть, є жінки, котрим подобається, коли їх ревнують…

— Я теж чував.

— Я — не з них.

Голос Елли ворожив, вишіптував, гоїв душевні виразки, пророкував — усе скінчиться щасливо, всі любитимуть одне одного, і ніхто в світі ніколи не помре. Асфальт мчав навстріч, кидався під колеса з майбутнього в минуле.

Підніс носа в сіре снігове небо потужний «боїнг» — курс на Америку. У його нутрощах тендітна жіночка з завеликими сумовитими очима некліпно дивилася в ілюмінатор. Віхола замітала злітну смугу, землю, Київ.

— Пані та панове! Прохання застібнути ремені безпеки. Те саме прохання до леді і джентльменів.

На виході, біля віп-зали, стояв добряче підпилий дядько з баяном. Колючий вітер шарпав поли його підсмиканого, без ґудзиків, лапсердачка, намагався зірвати з жилавої розхристаної шиї помийного вигляду шарф. Дядько тримав у червоних задубілих пальцях пластикана з горілкою. Хукнув, перехилив у гнилозубий отвір під носом, занюхав запридуха рукавом. Прилаштував акуратненько стаканчика на бетонне підвіконня позад себе, мо’ згодиться, і розтягнув міхи струменту. — Єстедей, пам барам барам бам, єстедей, — перебаранчаючи аеропорт, щосили вигукував безсмертне бітлівське, ледь утрапляючи пальцями на ґудзі. А чулося по-нашому: «Їсти дай, пам барам барам бам, їсти дай!»… Є в цьому щось. Європський аеровокзал — во рота європської країни, новорічна хуґа, п’яний синяк із баяном. І — єстедей. Пам барам.