Афера на віллі
- Автор: Чагровська Лариса
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: ФОП Демська-Кульчицька О.М.
- ISBN: 978-966-2176-03-2
- Жанр: Остросюжетные любовные романы
Электронная книга - «Афера на віллі». Краткое содержание книги:
Ця книга є художнім твором.
Усі дійові особи та події у творі вигадані.
Будь-який збіг з реальними людьми та подіями — випадковий.
— Як це мило з його боку!
— Ну, не квапся з висновками. Подейкують, що у нього паршивий характер і він терпіти не може людей. Справжній мізантроп.
— Це ім’я чи прізвисько?
— Це діагноз, — пояснила Ліда. — Означає ненависть до людей та відчуження від них.
— Он як? — промовила Віка самовпевнено. У її зелених оченятах застрибали пожадливі вогники, рожеві губки насмішкувато скривилися. — Справді?
На ранок — якщо так можна назвати полудень — заспане товариство зібралося на терасі для ланчу. Ланчем Ліда охрестила поглинання кави, пива та соку.
Яна не брала участі ні у застіллі, ні у розмові, що переважно крутилася навколо спільних для решти знайомих, статків спільних знайомих, спільних коханців та різноманітних уподобань вищезгаданих знайомих. Навіть просто слухати ці плітки було несила. Від незвички Яну трохи нудило, і в неї пропав апетит.
Геник сидів на чолі стола і поглядав на всіх присутніх поглядом людини, яка, переївши смаженого, дивиться на масну курку, але зауважень нікому не робив.
Яна розуміла кузена. Закон гостинності. Як там казав Ігор? Гість у домі — Бог у домі, так нібито? Ну так ось, ні краплі ця юрба на богів не схожа. Скоріше, на божків — на дрібних, мстивих, зарозумілих, розцяцькованих язичницьких ідолів. Вони й слова такого не знають — віра, а якщо й знають, то, певно, думають, що це лише ім’я. І ще…
— Цікаво, як там Ігор?..
— Хто? Що ти сказала? — Дмитро повернувся до Яни. — Ти про когось згадуєш?
— Я… ось, книгу читаю, — показуючи на томик сонетів Шекспіра, пробурмотіла Яна.
Добре, що вона сидить осторонь, ближче до краю, на окремому стільці. І цього разу зрадила незмінному за всі роки правилу не читати за столом. Як не крути, а сер Вільям куди кращий співрозмовник, ніж ця богема… так звана.
— Знову книги, ще раз книги і нічого, крім книг. У цьому вся наша Яна, — чи то сказала, чи то простогнала Вікторія. — Ти поглянь, який чудовий день! Як світить сонце! Як… — у запалі Віка подалася трохи вперед і цей необережний рух коштував їй спітнілого від напруги чола. Не треба бути детективом, аби втямити, що кузину мучить похмілля.
Яна пригадала свій похмільний досвід, єдиний у житті. Вона напилася горілки у той день, коли розірвала заручини з Сергієм. Власне, вона спочатку випила, а потім розірвала заручини. А потім випила ще. Яні було дуже погано ввечері, а на ранок здалося, що вона помирає…
— Усім добридень!
— Доброго ранку, — відгукнулась Віка, з інтересом роздивляючись візитера. На терасі стояв брюнет років тридцяти п’яти-сорока, у джинсах та бежевій лляній тенісці. — А ви хто?
— Ваш сусід.
— Ігорю! — Яна зіскочила зі свого місця, щоб зробити крок йому назустріч. — Я така рада вас бачити! Я щойно про вас думала, чесно. Ви… — дівчина побачила, що, а точніше, кого Ігор тримає на руках, і щасливо засміялася. — Ви принесли мені охоронця!
— Я гадаю, це не буде зайвим, — Ігор передав Яні неймовірно милу, білу і кудлату живу грудочку з круглими, як ґудзики, оченятами і чорним блискучим носиком. — Як вам?
— Це красень! — наче зрозумівши, що комплімент призначався йому, цуценя негайно заходилося облизувати Яну, вдячно попискуючи. — Я вже люблю його! Чи це…
— Ні, пес. Ви правильно вгадали.
— А як його звуть?
Ігор удав здивування.
— Я сподівався, що ви нас познайомите.
Яна придивилася до цуценяти пильніше і помітила, що його ліве вушко немов покусане і помітно коротше від правого.
— Так. Ігорю, це Вінсент. На честь Ван Гога. Вінні — це Ігор.
— Іграшкове ім’я для іграшкового собаки, — несподівано зло сказав Дмитро. — Теж мені, благодійник!.. Подарували б їй для охорони плюшевого ведмедика.
— Зовнішність оманлива! — очі Ігоря вже не були подібні на теплу каву. Зараз вони були куди більше подібні до двох чорних проваль. Немов хтось наставив на тебе двостволку, подумалося Яні, і вона потай зраділа, що цей вбивчий погляд адресовано не їй. — Запевняю вас, пане, не маю честі знати, як вас звуть, що за півроку з цього клубочка білої шерсті виросте пес, відданий хазяйці безмежно, до скону, і з чудовою пам’яттю. Це вам не болонка. Це південноросійська вівчарка. У тридцятих роках минулого сторіччя, коли на півдні України проводилися масові розкуркулення, людей розстрілювали або вивозили до Сибіру, відібравши все майно… А собаки залишалися. Запам’ятовували запах нападників і через кілька років, зустрівши тих у степу, просто перегризали їм горлянки.