Афера на віллі

— Казино «Оаза» — чула про таке? Він його власник.

Лідія присвиснула — деколи, перебуваючи за межами свого елітного салону краси, з космічними цінами на послуги та персоналом, схожим на роботів, вона дозволяла собі такі хлоп’ячі витівки. Нічого особливого, дрібненьке хуліганство.

А про казино «Оаза» чули всі. Найбагатший гральний заклад в області, з мільйонними оборотами, нечувано високими ставками та багаторівневою системою охорони — з вулиці просто так не зайдеш і сотню гривень не поставиш.

Непогано, з гіркотою подумала Ліда. Зовсім непогано, як для претензійної модельки, пустоголової ляльки з годинником замість серця. Утім, Джемал нібито не сліпий. Хай очі бачать, що купують.

— І які в тебе плани щодо нього?

— Ох, Лідусю, таке питаєш! Я спершу оженю його на собі, а потім буде видно.

— Але ж ти його зовсім не кохаєш!

— Ну ти даєш, — з відразою мовила Вікторія. — Ти вже, мов Яна стала… Книжок перечитала, чи що? Яке кохання, чим ти мариш? Прокинься! Є два типи любові, що мене приваблюють — до грошей і до себе самої! Ось що варто плекати у шлюбі! У мене буде свій дім, прислуга, норкове манто, діаманти, машина — я розриваюсь між «Феррарі» та «Порше»…

— Однією дупою на два крісла мітиш? — мляво вставив Геник, підходячи до сестер.

Віка сіпнулася і накинулася на брата.

— Я не чула, як ти увійшов. Стукати треба!

— Я не стукаю у своєму домі. Ну, продовжуй, я заінтригований.

— Чим?

— Твоєю оригінальністю, сестричко. Шуба, хатня робітниця… Ще щось бажаєш вичавити з Джемала?

— Це обов’язок чоловіка — забезпечувати дружину, — прошипіла Вікторія, мов роздратована кішка. — І не смій глузувати з мене!

— Це не глум, Віко. Я просто прикро вражений. І Ліда, здається, теж, — Євген глянув на сестру в пошуках підтримки. Та кивнула.

— Жінці не личить аж така корисливість.

— Ох які ви мудрі!

— Мають бути хоч якісь почуття, — продовжував Геник.

— Справді, братику? А які почуття у тебе до Ані?

Євген смикнувся.

— Що таке? — солоденько засюсюкала Вікторія. — Гірка вона, правда? Чи ти хочеш розповісти, що кохаєш Аню, і бачиш її матір’ю твоїх дітей? Знаєш, що тобою рухає? Звичайнісінька хіть.

— Та хоча б не жадібність!

— Присоромив ти мене, грішну. Але знаєш що? — Віка звузила очі. — Це — чоловічий світ. І виживають у ньому лише ті жінки, що поводяться по-чоловічому. Беруть, що бажають і коли бажають. Хапають найбільшу, найжирнішу рибу і плювати їм на мораль! Я так само хочу! І буду!

— Похибка, сестричко. Як кажуть артилеристи, приціл збився. Найжирніша риба без кільця на плавці ще не в твоєму коші. Вона… тобто він… короп, мабуть… чи товстолобик… мешкає тут, по-сусідству.

— Хто він? — діловито запитала Вікторія.

— Та яка тобі різниця. У тебе ж уже є Джемал, а у перспективі — «Порше»…

— Хто він, Генику?

— Власник «Сольвейґ-банку». Цілий осетер, мабуть, якщо продовжити рибну тему. Це тобі не казино, хоч багате, та одне. Це банківська мережа по всій Україні. Філії, регіональні відділення, усе, як має бути. Центральний офіс у Києві. А тут, у нас, пан банкір собі дачу збудував.