Афера на віллі

Дмитро вийшов на терасу, де вже затягувався ароматним димом Антон, і торкнув друга за плече.

— Цигарки не даси? Я свої десь подів, знайти не можу…

— Без проблем. «Кемел» будеш? — Антон, що вже змінив мілітарні шорти на грайливіші у білі ромашки, сперся ліктями на мармурову балюстраду і замислено споглядав зелено-синю далину, доки друг підкурював. — Як тобі тут?

— Вражає. Таким, як Євген, щастить, як завжди.

— Добре щастя! Просто Горенко хапає все, що добре лежить і не зле виглядає, от і весь його талант.

— Чого ж ти не хапаєш?

— Я? — Антон надувся, мов рахітичний індик. — Я вищий від усього цього. Я не такий хапуга, як Горенко.

— Вищий, авжеж. До слова, про те, що не зле виглядає — як тобі ця Яна?

— Ніяк, — відмахнувся Антон, що надавав перевагу пишнотілим жінкам, і з цієї причини потай зітхав за Лідою. — Худе, мале, окасте. Тільки й краси, що волосся.

— Не скажи. Ти очі її бачив? А бюст?

— А він у неї є?

— Другий номер, як мінімум, — тоном знавця проказав Дмитро. — То вона його від людей ховає. Цікава дівчинка. Язик, як жало, сама, як вогонь, і така чиста… така божественно-наївна… я аж розбурхався увесь!

— Твої проблеми. Ти пролетів тут. У тебе з нею нічого не вийде.

— Гальмуй! — Дмитро штовхнув приятеля під ребра. — Ти говориш про дівчину, яку я збираюся зробити своєю… — і, витримавши солідну театральну паузу, додав, — коханкою!

Хлопці смачно заржали. Потім Антон поцікавився.

— А вона про це знає?

— Ти що?.. Ясно, що ні. Дізнається, коли опиниться піді мною в ліжку. Нащо її завчасно лякати? Я хочу трохи розважитися — перспектива, що зробить цілком стерпними ці чотири дні.

— Нічого не вийде, — повторив Антон. — Надто ця Яна, чи як її там, для тебе серйозна. А, крім того, що скаже Євген?

— Я не Горенка хочу звабити. Яна, між іншим, давно повнолітня, а пан Горенко сам не від того, щоб завалити цю Аню. Він буде зайнятий.

— Пролетиш, — пророкував Антон, запалюючи другу цигарку.

— Ні. Я ніколи не пролітав.

— Усе колись буває вперше, друже.

Дмитро напружився, його красиве лице застигло від гніву.

— Закладемося?

— На що?

— Пропонуй. Мені все одно.

— Тоді на гроші.

— Згода, — кивнув Дмитро. — Отже, якщо мені вдасться за чотири… та ні, що його тягнути… за три дні переспати з Яною, ти винен мені штуку баксів.

— О’кей. А якщо не вдасться, то ти мені винен півтори.

— Домовилися. Нам потрібен свідок?

— Потрібен чи ні, а він у вас є, — пролунав від дверей оманливо ніжний жіночий голос. Упіймані на гарячому хлопці перезирнулися, а потім одночасно повернулися на голос. На порозі стояла Вікторія.

— Я все чула, — рішуче сказала вона.

Дмитро зробив крок до неї.

— Послухай, якщо ти проти… ти не могла б… я просив би тебе нічого не говорити Яні.