Дрозофіла над томом Канта [Роман]

Пара минає легко і без особливих пригод, щоправда після п’ятихвилинної перерви, за час якої виходив з аудиторії, я знайшов на своєму столі невелику записку, в якій красивим дівочим почерком було написано: «Які плани на вечір?» і — яка сміливість! — до цього ще додається телефон «265-34-10» з досить таки розкутим слівцем «цьом», від якого я пережив легкий шок, оскільки такого за свою невелику викладацьку практику ще не бачив. Аби не розгубитися, я на це жодним чином не реаґую, хоча знаю — авторка записки повідомила своїм подругам про цю «дотепність» і вони уважно стежать за моєю поведінкою. Втім на очах у них я демонстративно запихаю записку у внутрішню кишеню піджака.

Звільнившись після двох пар (слава Богу, остання без сюрпризів), я пішов на прийом до проректора, де мої підозри підтвердилися: мені знову випадає поїздка на місяць у знайомий мені провінційний коледж приймати екзамен із філософії, на мене знову чекає заслання, де на мою свободу чатуватиме небезпека з боку сексуально стурбованої Зої.

Через те, що не снідав, відчуваю божевільний голод. Повертаючись з університету, заходжу у невелику кав’ярню, оскільки вдома нічого готового з їжі нема. Це місце здебільшого полюбляють студенти, оскільки тут низькі ціни і швидке обслуговування. Встаю в невелику чергу, переді мною чоловік шість-сім. За столиками сидять студенти й регочуть, сперечаються. Мимоволі помічаю кількох знайомих, в яких викладав минулого року, вони, зустрівшись зі мною поглядами, навіть не вітаються, тільки один із них легко киває головою, якого «підтягнув» на найвищий бал: як для майбутнього механіка на моїх семінарських заняттях він добився певного успіху, особливо на млявому тлі своїх розгублених одногрупників.

Простоявши в черзі, замовляю горіхове капучіно та хот-доґ, чим призвичаївся обідати упродовж останніх років. Студент, який зі мною вітався, разом із компанією підводиться й виходить, звільняючи столик із порожнім брудним посудом.

Схвильований розмовою з проректором, яка мені істотно поламала всі плани на недалеке майбутнє, страшенно хочу відлити. Розстібаю ширінку, дістаю його і пішло, добре пішло. На стіні в туалеті переді мною напис: «Пісяй спокійно!» Куди ж тут спокійно? Добре сказати — спокійно. Спокою нема. Задумливо дивлюся у вікно, де мінливо виблискує жовтневе сонячне світло. Потроху переконуюся, що в моєму житті пішла затяжна чорна смуга, кінця-краю якій я не бачу. Поїздка в глухомань насторожує тим, що на перспективу вона набуває певної закономірності, котра, наче божа кара, падає тільки на мене, а не на іншого колегу. Хоча містечко, в якому знаходиться коледж, викликає повагу своїм добротним оборонним муром, дерев’яною церквою часів Кривоноса. Зрештою, непокоїть і не стільки вибір, що другий рік поспіль сам обирає мене без моєї волі, скільки певна легковажність стосовно мого життя. Це знову змушує думати про пошуки нової викладацької роботи, хоча влаштуватися в Києві майже неможливо: люди тримаються за посади зубами, а крім того стягують усіх своїх можливих і неможливих родичів. Два місяці як тільки-но триває новий навчальний рік, тому викладати ніхто не візьме: лекційні курси затверджуються ще навесні, тоді й розписуються навчальні години на майбутній рік. Про викладання можна забути.