Київські бомби
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6707-4
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Київські бомби». Краткое содержание книги:
Андрій Волох, молодий українець, вигнаний з університету за участь у протестах, теж бере до рук зброю. Тепер він — Полтава. І його подальша доля тісно переплітається з радикальним ватажком бойовиків Залізняком, професійним терористом Штерном, жандармським ротмістром Підвисоцьким та Фаїною — вдовою страченого революціонера, котра прагне помсти. Але чи в повній мірі прийнятні ідеї тотального терору для таких, як Полтава? Тим більше якщо терор — зброя не лише бойовиків, а й влади, яка з ними бореться…
— Ну, розіпни його, — зітхнув Вакула, виймаючи нарешті мундштук та дбайливо, немов велику цінність, ховаючи на дні кишені. — Або звели штани зняти та відходи різками. Чи шомполів випиши йому, чим там ще шмагають…
— Не юродствуй, — кинув Залізняк. — Те, що зараз говориш, сам же не сприймаєш серйозно, Вакуло. Як я бачу й розумію, ви не повною мірою усвідомили всю серйозність ситуації, в яку наша група потрапила через незграбність Полтави.
— Антоне, дай йому спокій! — знову піднесла голос дівчина.
Залізняк спокійно взяв револьвер, покрутив у руках, на короткий час цілком занурившись у розглядання зброї, тоді стукнув руків’ям по столу. Раз, другий, третій — уже сильніше.
— Повторю тобі, Оксано, при ньому те саме, що намагався пояснити, поки його десь носило. Твій брат сьогодні мало не зірвав усю операцію, яку ми втрьох, хоча фактично — то удвох із Вакулою, — готували два тижні.
— Е! — тепер уже стрепенувся Полтава. — Слухай, що це таке — удвох? Я хіба десь відсиджувався?
— Ти придивлявся, — пояснив Залізняк. — Користі від тебе справді виявилося не так уже й багато. Вистежив Чухонцева я, через свої старі канали. На хвості в нього майже постійно висів Вакула, — ти підміняв його тільки іноді.
— У мене було інше завдання! — вигукнув Полтава, і в його голосі відчулася погано прихована, дуже схожа на підліткову, якщо не зовсім на дитячу, образа. — Ти ж сам мені це завдання дав! Хто вивчив весь район, усі вулиці та наскрізні двори? Хто із заплющеними очима може просто зараз намалювати вам тут план центральної частини Києва, всі ходи, виходи й переходи, навіть найнесподіваніші? Хто прикинув та розробив одразу кілька ймовірних варіантів відходу? Невже ви з Вакулою змогли б запетляти сліди, якби не всі ці мої схеми та поради?
— До цього ми ще повернемося, — тепер у голосі Залізняка відчулися зовсім нові, незнайомі інтонації. — Так, кожен із нас робив своє діло. Завдяки цьому ми точно знали: Чухонцев нині буде в гостях у свого товариша, судді Євсєєва, такого самого ката нашого народу, як і сам Чухонцев. Його час ще прийде, не про те зараз мова.
— А про що? Товчемо воду в ступі…
— Не воду, Полтаво, — Залізняк зітхнув, укотре постукавши пістолетом по столу. — Зовсім не воду. Аби ти промахнувся, кидаючи бомбу, під час другої акції, третьої, десятої, то не мало б для мене… Чому для мене — для всіх нас і тих, хто повинен до нас приєднатися, не мав би твій промах такого руйнівного значення, як нині.
— Ну прямо-таки руйнівного…
— Інакше не скажу, Полтаво, — відрізав Залізняк. І раптом вигукнув, грюкнувши гучніше: — Так воно і є! Саме так і відбувається!
Ліва щока його помітно сіпнулася. Оксана тут же ступила до нього, стала за спиною, поклала руки на плечі, натиснула легенько.
— Тихіше, Антоне. Тихіше, спокійно.
— Я спокійний, — Залізняк справді стишив тон, знову говорив неголосно, затинання нікуди не зникло. — Я дуже спокійно намагаюся пояснити твоєму молодшому братові, Оксано, в чому його провина. І чому він мало не провалив нам усю справу.
— Тоді мені теж поясни! — озвався Вакула. — Хто мав стріляти? Полтава, який залізки боїться, мов гадюки, чи ми з тобою?
— Е, чого це я боюся зброї! — Полтава зараз справді образився.
— Тю, я звідки знаю? — знизав плечима Вакула. — Просто бачу. Боїшся — і все тут. Звикнеш — не будеш боятися. У нашій тридцять першій дивізії я таких, знаєш, скільки бачив? Тю, та я і сам таким був! Руки трусились, коли брався за першу міну! Наче з перепою якого… Мене тоді унтер ще по руках…
— Дуже цікаво, Вакуло, — перервав його Залізняк.
Він завжди обривав інших.
І не обов’язково це могли бути армійські спогади колишнього сапера десятого армійського корпусу тридцять першої піхотної дивізії Київського військового округу. Той, кого називали Вакулою, а за паспортом — Лук’ян Лисенко, уродженець Харківської губернії, воював у Маньчжурії[31] з японцями й був демобілізований два роки тому після поранення. Спершу кульгав на праву ногу дуже сильно, та, осівши в Києві й улаштувавшись у майстерні, став більше ходити і звик. Тепер поранена нога нагадувала про себе лише під вечір, трошки нила, натрудившись, а ще давала про себе знати у вогку погоду: часом терпнула та крутила. Колишній сапер навчився не зважати на цю прикрість. Кульгання хоч і було особливою прикметою Вакули, як затинання — у того, хто називав себе Залізняком, проте, не знаючи про пошкоджену ногу, сторонній не одразу помічав його ваду. Звісно, зграбність уже була не та, але інвалідом вусань себе все одно вперто не відчував.
31
… воював у Маньчжурії з японцями… — Мається на увазі російсько-японська війна (1904—1905). Перша війна ХХ століття, закінчилася підписанням Портсмутського мирного договору на умовах, принизливих для Російської імперії.