Київські бомби

— Ти, Полтаво, сам себе сь’одні ледь не поховав, — буркнув кремезний вусань у вишитій сорочці, що впустив його, відчинивши на умовний стук.

Зубами він стискав старий дерев’яний мундштук, з якого стирчала згасла самокрутка. Такою була його звичка: гризти мундштук, навіть коли цигарка скурена.

— Ми ще про це поговоримо, — озвався молодий чоловік у круглих окулярах, котрий сидів за круглим клишоногим столом, демонстративно поклавши перед собою револьвер.

— Про що ти збирався говорити? — рвучко повернулася до нього дівчина, майнувши при цьому довгою, не прикритою хусткою косою, заплетеною простенькою рожевою стрічечкою. — Антоне, ми чекаємо Андрія більше трьох годин, і весь цей час ти товчеш: він мусить за щось відповісти. Ти справді хотів, аби він не повернувся?

— Я хотів, аби він виконав те завдання, яке йому доручили.

Антон говорив неголосно, ледь затинався, і це мало доволі несподіваний ефект: інші в його присутності намагалися знижувати тон, що заразом знімало певний градус напруги, роблячи молодого чоловіка володарем ситуації та лідером невеличкої компанії.

— Відразу судиш? Навіть води не даси напитися? — Полтава знову спробував схилити все в бік товариської іронії, та Антон не збирався приймати цей тон.

— Тебе, Полтаво, ніхто не судить. Ти ще не знаєш, що таке партійний суд і як доводиться на ньому відповідати.

— Я безпартійний! — випалив той. — Та й ти сам, Залізняче, здається, з партії вийшов.

— Партій багато, — спокійно мовив Антон, поправивши окуляри. — З мене досить партійної дисципліни, я сам по собі. До того ж, — він гмикнув, — наш осередок ліквідований ще весною. Когось судили й повісили, когось застрелили на вулиці, решта просто втекла. Я ж тікати не збираюся нікуди. Я сам собі партія. І судитиму тебе я, особисто. Це простіше за партійний трибунал, бо нікому не треба доводити твоєї провини.

— Ясно. — Полтава розстебнув тужурку, озирнувся на вусаня, котрий поки волів мовчати, широким жестом відсторонив дівчину, ступив уперед, став перед Залізняком, розставивши ноги та міцно впершись у дерев’яну підлогу, застелену сірим килимком. — Ясно мені все. Ти сам собі партія. І тут зараз починається твій власний партійний суд.

— Чуєш, Залізняче, — нарешті озвався вусань, не виймаючи при цьому мундштука з рота. — Ти й справді відразу ось так завертаєш.

— Як — так? — Той і далі сидів незворушно. — Про що мова, Вакуло?

— Круто завертаєш, — пояснив Вакула. — Усе ж таки для хлопця все вперше. Та й зробили ми все, як задумали. Чухонцев, падлюка, не житиме. Про нас уже знають ті, кому треба. А не завтра, так позавтра про «коліївців» увесь Київ буде гудіти. І головне, Залізняче, всі живі. Всі троє, як би там, на місці, все не пішло.

— Круто завертаю, кажеш? — промовив Залізняк, ледь опустивши голову та зиркнувши на Вакулу поверх окулярів. — Може, й так. Але коли цього не робити, коли з першого ж дня, з першої акції спускати все, прощати і списувати на малий досвід чи його повну відсутність, далі піде ще гірше. Скажеш, ні?