Київські бомби

— Звісно, — погодився Кулябко, старанно підтримуючи розмову. — Для чого старому розпорошувати департамент. Усе контролював, нічого й нікого зайвого не треба. Ти ж, Сашо, дійсно конкуренція.

Так і було, аж поки, як нагадав собі зараз Микола Миколайович, не втрутився випадок, котрий за певного бажання можна було б назвати щасливим. Щоправда, після такого визначення слід сходити до церкви, відмолити грішну думку й поставити товсту свічку. Адже негоже вважати посмішкою примхливої Фортуни ситуацію, що мало не призвела до смерті.

Почалося все з нахабного та відвертого блазнювання. Вітаючи генерала Новицького з чвертьвіковим ювілеєм на посаді головного жандарма Києва, місцеві більшовики випустили спеціальну прокламацію, де розсипалися в подяках за те, що жандармське управління дозволяє їм, революціонерам, спокійно працювати й безпечно жити. Увінчали свою сатиру побажанням: «Многая літа, благая літа!» Гніву Василя Дементійовича не було меж, адже аналогічний адрес нахабні більшовики відправили в Петербург, до поліцейського департаменту, і звідти обурена відповідь у Київ не забарилася.

До того ж підпільники, самі того напевне не знаючи, потішили ще одного ворога Новицького — не когось там, а самого Михайла Драгомирова, генерал-губернатора Київського, Волинського та Подільського.

Той давно мав на головного жандарма зуб. Свого часу Василь Дементійович скаржився на Михайла Івановича цареві Олександрові Третьому, відзначаючи надмірне захоплення генерал-губернатора хмільними напоями та жіночим товариством. Тоді Драгомиров викрутився, після чого, коли все вляглося, при першій же зручній нагоді привселюдно повернувся до Новицького задом, розсунув фалди сурдута й закричав: «Шмагайте, ваше превосходительство, — винен, винен!» І ось тепер, після виступу так званих більшовиків, Драгомиров отримав проти давнього ворога вагомого козиря.

Здавалося, до почесної на загал, але ганебної — по суті відставки Василя Дементійовича лишалося небагато часу, він і сам це відчував. Власне, таким тривожним дзвіночком вважав появу тоді ще ротмістра Спиридовича як начальника новоствореного Охоронного відділення. Отож розподілив ненависть між ним та генерал-губернатором, сам себе поставивши на завершенні кар’єри між двох вогнів. Хтозна, до чого догрався б начальник жандармерії, лютуючи від поступової втрати колишнього впливу, аби раптом не втрутився випадок, котрий, з одного боку, довів на практиці всю відзначену попередником Кулябка слабкість київської жандармерії в той час, але з іншого — врятував генерала Новицького від остаточної ганьби.

Заарештована охранкою есерівка Фрума Фрумкіна, міщанка з Мінська[29], спершу мало не застрелила самого полковника Спиридовича під час затримання, а потім — мало не перерізала горло начальнику київської жандармерії в його власному кабінеті.