Київські бомби
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6707-4
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Київські бомби». Краткое содержание книги:
Андрій Волох, молодий українець, вигнаний з університету за участь у протестах, теж бере до рук зброю. Тепер він — Полтава. І його подальша доля тісно переплітається з радикальним ватажком бойовиків Залізняком, професійним терористом Штерном, жандармським ротмістром Підвисоцьким та Фаїною — вдовою страченого революціонера, котра прагне помсти. Але чи в повній мірі прийнятні ідеї тотального терору для таких, як Полтава? Тим більше якщо терор — зброя не лише бойовиків, а й влади, яка з ними бореться…
Але ж ті, хто раптом почав називати себе українцями, жодних прав, на глибоке переконання ротмістра Підвисоцького, донедавна позбавлені не були! Ну, не продавалися вони на невільничих базарах, як це було в Новому Світі.
Чесно намагаючись розібратися в цьому й залишаючи за собою право чогось не розуміти та шукати пояснення, Підвисоцький після кількох спроб здався й склав руки. Він далі не розумів, чого їм усім треба й чим вони, українці, відрізняються від нього, малороса. Єдине, з чим Сергій Іванович через силу змирився, і то не тепер, а досить давно: до великороса йому, ураженому не дуже чистою, як він вважав, спадковістю, до великого російського народу не те щоб далеко — просто не досягнути. Тож ротмістр знайшов для себе чи не єдиний вихід: вірою і правдою служити государю-імператору. Так, як рід Підвисоцьких служив уже не перше покоління.
Віру в царя суттєво похитнув лиховісний Маніфест, випустивши з пляшки чимало злих джинів та відкривши не одну, а навіть кілька скриньок Пандори. Хоча, з іншого боку, саме несподівані й загалом згубні для імперії політичні та суспільні наслідки, до яких призвів Маніфест 17 жовтня 1905 року, виявили нарешті, хто є хто. Тепер, після Маніфесту від 3 липня, ротмістр Підвисоцький міг краще розуміти причини того, що відбувається.
Усвідомити, хто є хто довкола.
Та, зокрема, розібратися, чому товариш прокурора Чухонцев став жертвою зухвалого й жорстокого замаху.
Зізнаючись собі, що царське рішення про надання згубних свобод суттєво підірвало його віру в непогрішимість, авторитетність та могутність імперії, Сергій Підвисоцький так само усвідомив: цю віру повернув та навіть зміцнив Петро Столипін — тоді, коли взявся усувати наслідки височайшого переляку жорсткою сильною рукою.
Хай записні м’якотілі ліберали називають це реакцією. Вони праві. На безлад, який творився в державі, мусить бути відповідна реакція.
На те і влада, щоб реагувати.
Щоправда, реакція дещо запізніла. Та все ж таки колись починати треба.
Підвисоцькі мали кріпаків, та сам Сергій, за часом народження не заставши ті часи, все ж таки не вважав себе прихильником закріпачення. Слуга повинен служити панові не через те, що його до цього зобов’язують закони. Якщо один пан, а інший погоджується стати його слугою, це означає лише визнання нижчого власної нижчості перед вищим. Кінець кінцем, не всякий пан вартий слуг, це теж було частиною переконання Підвисоцького, й він навіть пишався: вивів щось схоже на власну теорію, не раз уже озвучену в компаніях. Проте, погоджуючись, що кріпацтво віджило себе й просто мало бути скасоване, бо того вимагав конкретний історичний та політичний момент, жандармський ротмістр так само визнавав: саме оця перша велика свобода, пожалувана імператором своєму народові, дала потужний поштовх і піднесла хвилю терору, котра накрила неосяжну територію імперії.
З цим терором Сергій Підвисоцький жив від самого народження.
Розмови про те, як тремтить країна, супроводжували хлопчика мало не з колиски. Ставши старшим, він дізнався: не просто в рік, а в день його народження в Києві троє невідомих розстріляли просто серед білого лютневого дня товариша прокурора, а за кілька місяців, уже в травні, одеський студент просто в центрі Києва ударив стилетом у спину офіцера жандармської управи.
Відтоді й дотепер терор на київських вулицях став до прикрого звичним явищем, і на постріли та вибухи бомб міщани мимоволі навчилися реагувати так само, як на дощ, зимовий сніжний занос чи повінь на Подолі — навіть коли дніпровська вода піднімалася аж до центральної частини міста.
Уже почавши служити в жандармерії ще при Новицькому, тоді ще зовсім зелений, проте не по чину, як примовляв Василь Дементійович, цікавий офіцер самотужки знайшов підтвердження інформації, отримуваної Департаментом поліції через Особливий відділ з-за кордону, від агентів, котрі діяли в емігрантському середовищі, й розсилав по губернських управах. Не раз і не два відзначалося, що Санкт-Петербург як столиця імперії тепер найменше годиться для проведення революційних, читай — терористичних — дій. Головні надії терористи від усіх партій та всіх мастей покладають нині на провінції. Там, у губерніях, ґрунт для вдячного революційного руху готується самим урядом. Адже у провінцію переважно висилають, караючи за різні провинності, а не призначають цілеспрямовано, з урахуванням тієї чи іншої специфіки. Або дають губернії на відкуп не особливо вимогливим, зате — напевне вірнопідданим чиновникам, котрі облаштовують тут для себе маленькі персональні райські куточки.