Човен розпачу

— До скорої зустрічі, — посміхнувся він і обняв за плечі дівчину.

…Через кілька хвилин вода викинула їх на поверхню Святого озера, що неподалік од Рогачова. Дядько, який вів напувати коня, раптом побачив чотири десятки людей, що купалися в одязі, і серед них попа, перелякався, а потім скочив на коня і, ляпаючи його чорними п'ятами, поскакав так, ніби за ним гналися податкові начальники. Увечері він божився у корчмі, що рогачовські радці знову перепилися і разом із духовним отцем і в повному одязі чи то освіжалися водою, чи то ходили з волоком.

Оскільки таке не було новиною — йому повірили.

А колишні веслярі човна Розпачу тим часом ішли все далі й далі, і одяг висихав на їх гарячих грудях, які аж диміли під добрим сонцем. Тремтів на межах золотий буркун, золоті бджоли гули над вуликами, а в небі в палаючому світлі дзвеніли між хмарами білоруські жайворонки.

Людей меншало й меншало, бо вони йшли врізнобіч і ставали зрештою тільки живими цятками на лоні земному. І нарешті Виливаха з дівчиною і Полочанин залишилися утрьох.

— Чому ти відповів «до скорої зустрічі», а сам усміхався, Виливахо?

— Навряд чи зустріч останнього мого нащадка з нею відбудеться скоро.

— Твоя правда, — сказав Полочанин. — Та й чи вимруть вони взагалі, такі горласті?.. Дай квітку, брате.

Він узяв трохи прив'ялу квітку і посадив її, як мітлицю, на шипшиновий кущ. І дивно — інші квітки одразу стали темніші. І відтоді над Дніпром росте темна шипшина, яка цвіте все літо, щоб ніхто не зостався без рідної квітки, коли надійде час відходити з нашої доброї землі, щоб у кожного була квітка.

— Прощавай, брате Полочанине!

— Прощавай, лицарю, прощавай, дівчино!

Третій пішов на північ і незабаром зник у гарячому світлі. А вони пішли своєю дорогою і невдовзі побачили замчище й Дніпро, а збоку кам'яницю Виливахи.

Цвіла коло неї жимолость, білі хмари глодових живоплотів дурманили зайця, що солодко спав у їх нетрях, калина викинула свої ніжні парасольки. А Виливаха йшов, і рука його лежала на дівочому плечі.

Життя повернуло йому єдину. І дякувати богу, що не залишило з ним тієї, а дало йому кращу, чисту й віддану, справжнє дитя цієї землі.

На повороті стежки, де буяв синій бузок, перед ними вивернулась процесія. Попереду йшли сумні друзі на чолі з Ірою Франтичком, а за ними підтюпцем несли порожню труну люди, сперечалися про щось піп і пробощ, і йшли з удавано-пісними обличчями радці та замкові люди.

Виливаха чув тільки голоси:

— Горе, хлопці!

— Пом'янемо бідолаху.

— Таке вперте, таке міцне життя. Пригнічене, але життя.

Але чув він і інше:

— Чи простить йому вища сила?

— Скажу я вам, що чистилище навряд чи відпустить таку закоренілу душу.

— Яке чистилище?! Усе це ваші римські вигадки.

— А пан схизмат!

— Заспокійтеся. Згодьтеся з тим, що це ви — добрі люди, а він…

— І не місце йому серед кращих людей.

— Зві-існо! Ні грошей у нього не було, ні глибокої пошани до влади, ні надійності. Ані добробуту. Ані моралі.