Порожня труна
- Автор: Сувестр Пьер, Аллен Марсель
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «ВСЕСВІТ»
- Переводчик: Петро Таращук
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Порожня труна». Краткое содержание книги:
Французи П’єр Сувестр (1874–1914) і Марсель Аллен (1885–1969), юристи за фахом і журналісти за покликанням, написали понад тридцять романів про створеного їхньою фантазією невловимого злочинця Фантомаса. Всі вони логічно пов'язані між собою. Сюжетні лінії переходять з одного роману в інший, як і головні герої — Фантомас, його переслідувачі поліцейський інспектор Жюв, журналіст Фандор, його наречена Елен. Деякі другорядні персонажі з одного роману, з'являючись в іншому, виходять на перший план. Події переносяться з Франції до Голландії, Англії, Німеччини, Америки, вони охоплюють увесь світ. Найпрестижніша клініка, паризька біржа, аристократичний клуб, двір королеви Голландії, вельможні родини, Французький монетний двір, паризьке й лондонське дно суспільства, дворянські замки і селянські ферми, паризьке підземелля і президентський палац — усе це арена зухвалих і жахливих злочинів Фантомаса, який прибирає подобу фінансиста, санітара, аристократа, слуги чи просто волоцюги. Авторський вимисел накладається на сучасні авторам події, в них згадуються реальні особи, через що неймовірні пригоди виглядають дуже правдоподібними. Все це в поєднанні з напруженими й динамічними сюжетами й стало причиною надзвичайної популярності романів про «Генія злочину».
Перший із серії цих романів, який так і називався «Фантомас», вийшов у світ 1911 року і мав шалений успіх. Видавці вимагали продовження й автори поставили літературний процес на потік. Протягом кількох років вони щомісяця випускали детектив на двісті сторінок. Крикливі назви зразу привернули увагу читачів, ними захоплювалися представники всіх верств, популярність поширилася по всьому світі, їх перекладали багатьма мовами.
Роман «Порожня труна» було написано в 1913 році. Він є продовженням попереднього; деякі події, описані в ньому, одержують своє завершення, інші — виринатимуть у наступних. Жорстокий, підступний, невблаганний «Геній зла» заради грошей готовий на все. Йому протистоять інспектор Жюв і його друг Фандор. Боротьба йде не на життя, а на смерть, але в останню мить, коли, здається, хтось із них уже приречений, непередбачений випадок рятує його. Вони залишаються живими, щоб продовжити своє суперництво на сторінках наступного роману.
— Для чого це тобі знати?
Амелі Дроп не зреагувала на грубість чоловіка і спокійно пояснила:
— Це для мене, вважай, байдуже, але якщо ти не вечерятимеш удома, то я теж поїду в гості до однієї моєї приятельки, а тому…
Чоловік перебив її.
— Вечеряй, де тобі хочеться. Чому це мене повинно обходити? Ти вільна робити, що тобі завгодно, я також.
Він обернувся до каміна, гріючи руки, але, мабуть, відчув докори сумління, бо вже м'якшим тоном сказав:
— Мені немає діла до того, що ти робитимеш завтра, а мої справи тебе більше не цікавлять, однак я повинен повідомити тебе, що сьогодні я підбив свої рахунки і…
Амелі Дроп стояла посеред кімнати і, здавалося, думала про своє, не дослухаючись до слів свого чоловіка. Проте вона спитала:
— Ти підбив рахунки… Ну й що?
— Усе просто й ясно, — сказав Поль Дроп. — У мене особисто немає більше ані су, справи в клініці йдуть усе гірше й гірше, неприємностей більшає з кожним днем. Картере, якому я доручив пошукати покупців, нікого не знаходить. Тож мені залишається або сподіватися на чудо, або тікати найближчими днями, щоб уникнути неприємностей.
Голос професора Дропа тремтів, але дружина, очевидно, зовсім не пройнялася його тривогою.
— Що ж, будемо сподіватися на чудо, — відповіла вона й майже весело і додала. — Чудеса, звичайно, трапляються, та, на жаль, не часто…
Жінка повернулася на підборах, відчинила двері кабінету й сказала:
— Раз ти не хочеш пообіцяти, що вечерятимеш удома, то я теж виберусь і кудись увечері.
Двері за нею зачинилися, і Поль Дроп залишився сам у кабінеті. Щойно його дружина пішла, він відійшов від каміна й заходився міряти кімнату великими кроками, від вікна до столу й назад. Видно, душа його кипіла від стриманої люті. Він бурмотів щось нерозбірливо. Зрештою погрозив кулаком на двері, за якими зникла його дружина.
— Ось, — глухо промовив він, — ось до чого я дійшов після шести років подружнього життя. Чи варто було йти на поступки перед совістю, догоджати, жертвувати своєю чоловічою гідністю, честю лікаря, всіма своїми надіями і й честолюбством, аби потім усього позбутися… Ет, і попав же я в халепу! Моя і дружина багата, дуже багата, але їй байдуже, що я збанкрутую, з ганьбою і втрачу свою клініку, ні, вона й не подумає, щоб допомогти мені якою сотнею тисяч франків. Я був хірургом, майже знаменитим, а тепер — невдаха-комерсант, бо погодився взяти на себе керівництво цією клінікою, доходів з якої ставало все менше й менше, а потім…
Виплеснувши свій гнів, професор Дроп підійшов до столу, узяв з дерев'яної скриньки сигарету з позолоченим фільтром, припалив її, кілька разів затягнувся, а потім кинув її у вогонь у камін.
— Так, мені бракує відваги, і коли я думаю, що я напередодні катастрофи, що коли Педро Коралес якось дізнається про ту необачність, якої допустилася клята Жермен, то я матиму не тільки фінансові неприємності, а й ризикую втратити свою репутацію хірурга. Може, було б краще покінчити з усім цим за одним махом…
Він обірвав фразу. В двері постукали.
— Заходьте! — вигукнув професор.
В прочинені двері просунулася голова служника.
— Що вам треба, Жане?
— Пане доктор, тут добивається до вас якийсь добродій, він прийшов з клініки, його направила мадемуазель Данієль.
— Він дав вам візитку?
— Так, пане доктор.
— Дайте її сюди.
Хірург узяв картку, що йому простягнув служник, і глянув на неї. Щойно він прочитав ім'я на візитці, як пополотнів, його пройняла дрож. На мить він завагався.
«Чи варто його приймати? Може, сказати, що мене немає?» Він запитав служника:
— Ви сказали йому, що я вдома?
— Так, пане доктор.
— Дурень!
Поль Дроп кусав губи. Його пекла злість, мучила тривога.
— Тепер я не можу відмовитися його прийняти, це викликало б підозріння.
Він звелів служникові, що чекав на порозі.
— Нехай цей добродій зачекає кілька хвилин, а потім просіть його.
Служник зник, а Поль Дроп, страшенно зблідлий, став витирати піт, що зросив йому чоло.
— Кепсько! — пробурчав він. — Цей бідолаха сумнівається у достовірності… Не знаю, як йому пояснити. Ет, що буде, то буде, треба сказати правду.
Нервовим жестом професор відкинув волосся з чола, склав розкидані по столу папери і рушив до дверей, що сполучали його кабінет з вітальнею. Він уже простягнув руку, щоб повернути ручку дверей, але зупинився.
— Ні, не можу, — пробурмотів він. — Це сильніше за мене, але я не можу зважитися прийняти цього бідолаху. Якщо якимось чином він дізнався правду, коли він скаже, що я вбивця, що я не зумів уберегти його тітку, доручивши її недосвідченій медсестрі, і що я відповідальний за її смерть, я ж нічого не осмілюсь йому відповісти… Як це жахливо!