Штани з Гондурасу
- Автор: Дудар Євген
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Український письменник
- ISBN: 5-333-01226-1
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - «Штани з Гондурасу». Краткое содержание книги:
Працювали на нього Ваня Молдаван, Вітя Царапкін, Ізя Чачкес, Гаврило з Мозамбіка та їхній хрещений батько, лауреат премії Остапа Вишні сатирик Євген Дудар.
Тут зібрано найдостойніші гумористичні дефіцити. Від славнозвісних «гондураських штанів», якими ти не раз милувався, дивлячись гумористичні телепередачі, до «промов», виголошених на фестивалях гумору і сатири в столичному палаці «Україна». Якщо врахувати ще й народне прислів’я, що сміх — це здоров’я, то твоє здоров’я, читачу, справді у твоїх руках.
Не випусти його!
— Під’їхати з тобою. До села Плугів. Що за Тернополем. Терміново треба.
— Куди ж я тебе посаджу? У кабіні сидять двоє.
— А туди! — киваю на клітку.
— Ти що! Там і сісти ніде.
— Я посередині. З клітки ж не випаду… Ну, зрозумій… Треба…
Він підняв защіпку. Відчинив двері до клітки.
— Добре. Залазь… Але підожди. Давай хоч сіна постелимо. Дорога ж неблизька…
Перескочили канаву. Взяли по оберемку сіна. Вийшло непогане гніздо.
— Зачиню тебе на защіпку. Щоб не випав, — пояснив водій.
Спочатку я їхав сидячи. Тоді подумав, чому б не лягти і не поспати?
Розбудили мене якісь голоси. Підвів голову. Машина стояла навпроти кафе у невеличкому містечку. Біля клітки на тротуарі зібрався натовп.
— Диви! Диви! Підняв голову! — гукнув парубійко.
Я витяг з сіна свій капелюх. Накрив ним лисину.
— Інтелігент якийсь, — міркував чоловік у брилі. — У капелюсі… І черевце вже встиг виплекати… Цікаво, за що його?
— Певно, когось убив, — промовив інший. — Інакше чого б у залізній клітці…
«Щоб тебе пропасниця била, — думаю. — За своє життя я і мухи не скривдив».
Маленька дівчинка спитала маму:
— Мамо, мамо! А що, дядя кусається, що його у клітку закрили?
— Ні, доцю! Дядьо — бандит. Він зарізав тьотю.
Мене зморозило. Мені хотілося встати і закричати щось дуже погане. Але я тільки перевернувся зі спини на живіт. І застогнав.
— О, бач! Стогне. Звірюка! Видать, совість мучить, — вигукнула інша молодиця.
— Шофер, за що його?
— За любов, — пожартував водій і клацнув дверцятами. За містечком я сів. Не встиг розправити плечі, машина загальмувала.
Автоінспектор.
Глянув на документи, на водія.
— А це що за звір? — вказав жезлом на мене.
Водій якусь мить думав, очевидно, що б його збрехати.
Тоді зі співчуттям сказав:
— Розумієте… того… скажений… Помішаний… Буйно…
Для повної характеристики мені ще цього бракувало.
Але треба виручати водія. Та й самому ще півдороги їхати.
Я став навкарачки і загавкав на автоінспектора.
— Ти б замок навісний на дверцята почепив, — зауважив інспектор водієві. — Що та защіпка…
— Під’їду до найближчого села, то почеплю, — погодився водій.
Біля крайньої хати найближчого села машина таки зупинилася. Водій пішов по воду.
До клітки наблизилася жінка. Підозріло оглянулася. Дістала з корзини пиріжок. Поклала біля мене. І, не оглядаючись, пошвидкувала.
«Світ не без добрих людей», — подумав я, розжовуючи пиріжок.
— Заправляєшся? — спитав водій.
— Як бачиш… А ти молодець… Автоінспектора об’єгорив.
— Ти своєчасно підгавкнув… Він мені потім шепнув: «Мабуть, начальничком якимось був».
У моє рідне село в’їхали під полудень. На автобусній зупинці, де загальмували, було чимало земляків. Поки шофер відчинив клітку, а я обтрушувався від сіна, всі загадково переглядалися, перешіптувалися.
Я чемно підняв капелюха і гайнув у найближчу вуличку. До рідної хати.
Увечері зібралися родичі. Кожен з них, ще не переступивши порога, тривожно запитував:
— Що з Іваном? Кажуть, його привезла клітка.
Наступного дня посунули знайомі, товариші, сусіди. На третій день поз’їжджалися родичі з навколишніх сіл. Я всоте пояснював, що і до чого. Вони кивали головами. Але в очах я читав вогники недовір’я. А виходячи за поріг, вони перешіптувалися:
— Тут щось не те…
Наступного дня, лиш я прокинувся, до ліжка підійшла мати. Тривожно глянула в мої очі. Схвильовано спитала:
— Синочку, признайся. Що сталося?
Я задумався. Як багато важить те, на чому ти до рідного села приїдеш!
Червона Шапочка
В одному селі жила Червона Шапочка. Дівчина гарненька, ставненька. Нижню половину її вроди облягали вичовгані джинси. Верхню — розписаний незрозумілими гаслами балахон. На голові хвацько сиділа червона шапочка. Подарунок від бабусі на день шістнадцятиріччя. За те її і називали Червоною Шапочкою.
Одного разу мама каже Червоній Шапочці:
— Ось тобі пиріг, пляшка вина. Однеси бабусі. Нехай підкріпиться трохи. Старенька вона вже. Нездужає.
Як у справжній казці, бабуся жила за лісом.
— Тільки спіши, — каже мати, — поки сонечко високо.
Червона Шапочка пішла.
Відійшла на таку віддаль, що не побачиш її неозброєним оком. Сіла під кущ. Випила вино. З’їла пиріг. Дістала з потайної кишені джинсів цигарку. Запалила, смалить і наспівує: