Штани з Гондурасу

Поки та зоря зійде, то я лусну. Від нетерплячки. Натура в мене така. Графська. Коли чогось хочу, то хочу вже.

Але ж я також не кругла дура. Він же не з Броварів їде. І не з Мотовилівки. «Крізь віки…» Може, із Ріо-де-Жанейро. А може, навіть із самого Острова Драконів… Там у нього замок. І мене він туди повезе. Скаже:

— Усе це твоє! Будь головною… Драконкою…

Валька лусне від заздрощів. А я їй ще листа напишу звідти. І фотку надішлю. Посеред замку. Верхи на драконі. І підпишу: «Варварія Монте-Крісто». Шик!

Цілий день стояла перед дзеркалом. Волосся пофарбувала у фіолетовий. Зробила начос. Виглядало ніби з голови дує вітер і волосся стоїть дуба… Нехай бачить, що я не яка-небудь периферійна жлобка… Приклеїла вії такі, як віники. Навела тіні. Підвела перламутром. Скули натерла яскраво-червоними рум’янами. Нафарбувала губи. Зодягла своє червоне галіфе. Сучасний крик. Із синіми лампасами. І чорною латкою. Там. Де сідати. Зодягла свою коронну куртку. Жовто-зелену. З крокодилом на спині. Узула моднячі шкарбани. Взяла свою хіппову торбу з чемодан завбільшки. З фірмовим ляпсусом «Моде ля Париж». Кинула в неї пачку «Мальборо», сірники. І викосила у двір. Виглядати «першої зорі». І свого щастя.

Закурила.

Тут до мене підійшов якийсь шкет.

— Салют, подруга!

— Я тобі не подруга, — кажу. — Я, може, графиня…

— Дуже приємно, — відповідає. — А я — Сєва… Імператор… Може, чула? З Шулявки… Дай закурить.

— На, кури. І чеши! Тут зараз не такі курці будуть…

Не встиг Сєва зникнути у під’їзді — з-за рогу вершник. На баскому коні. При боці шпага.

Я мало не проковтнула цигарку. Голова обертом пішла. Він! Граф?

Зупинив коня посеред двору. Розглядається. Туди. Сюди. Мене ніби не помічає.

Я нервово смалю цигарку. Дим як з паровоза. «Кахи! Ка-хи!»

Повернув голову у мій бік:

— Ей, паяц! Ти даму тут не бачив?..

Він що? Дурочку з мене робить?

— Слухай, граф! — кажу йому. — Що ти корчиш із себе Івана Івановича? Приїхав женитися — бери мене і вези…

Очі його полізли на лоба.

— Змова! — крикнув він. — Пастка! — І пришпорив коня.

Я встигла схопити його за ногу. Видряпалася до нього. Сіла ззаду. Обхопила графа руками.

— Ні! — кажу. — Від мене не втечеш!

Кінь рвонув. Граф зарепетував:

— Рятуйте! Привид!

— Псих ненормальний! — кричу йому. — Зупини свою шкапу! У мене галіфе тріснуло…

Скільки ми так гнали, не знаю. Біля якогось лісу кінь трохи вспокоївся. Пішов кроком. Тоді зупинився.

Я обхопила графа рукою за шию:

— Чудик! — кажу. — Я тебе вже нікому не віддам!

Він зойкнув. Схопився за серце. І… гигнув.