Штани з Гондурасу
- Автор: Дудар Євген
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Український письменник
- ISBN: 5-333-01226-1
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - «Штани з Гондурасу». Краткое содержание книги:
Працювали на нього Ваня Молдаван, Вітя Царапкін, Ізя Чачкес, Гаврило з Мозамбіка та їхній хрещений батько, лауреат премії Остапа Вишні сатирик Євген Дудар.
Тут зібрано найдостойніші гумористичні дефіцити. Від славнозвісних «гондураських штанів», якими ти не раз милувався, дивлячись гумористичні телепередачі, до «промов», виголошених на фестивалях гумору і сатири в столичному палаці «Україна». Якщо врахувати ще й народне прислів’я, що сміх — це здоров’я, то твоє здоров’я, читачу, справді у твоїх руках.
Не випусти його!
Відключення зразу дало свої наслідки. Очі шефа з великих зробилися маленькі. Він лагідно запитав:
— Може, ви збираєтеся їхати працювати на північ Гани?
…Час і тренування зробили своє. Відключитися для мене стало зовсім просто.
Приходить до мене завідувач відділу. Приносить креслення.
— Ти, — каже, — отут нахомутав. Накрутив… Сам чорт не розбере.
Ця частина креслення якраз була не моя, а мого колеги. Співавтора проекту. Тому я дуже делікатно запитав:
— Хто сказав, що нахомутав я?
— Я кажу. Я — завідувач відділу.
Сиджу мовчки. Стулив повіки. Думаю.
— Про що ти думаєш? — питає роздратовано завідувач.
— Про Африку. Про індіанські племена. Кажуть, в Африці є одне плем’я, яке зовсім не вживає займенника «я». Хто тільки скаже «я», того одразу ж виганяють з племені. І він кочує…
Після цього мені довелося перекочувати в іншу установу.
Тут я від пасивного аутотренінга перейшов до активного.
Не тільки відключався, а й переключався.
Каже мені завідувач:
— Рівно о дванадцятій зайдете до мене. З’ясуємо деякі питання.
Думаю собі: рівно о дванадцятій вже буде пізно.
Треба настроїтися. На щось інше. Переключити увагу. Приємно було б зараз, золотої осені, взяти пару шашличків. І щоб на лоні природи. І щоб не самому. Щоб з однокурсницею. Про фізику, про лірику поговорити. Листочків назбирати. Пісень поспівати.
Переключився…
Під кінець робочого дня розлучався з лісом, як з першим коханням.
Прийшов додому.
Жінка:
— Знову несе від тебе, як з бочки… А це на шиї чия помада?!
Я сів у куток. Почав. Переношу свою увагу на береги Африки, в джунглі… Думаю про тигрів… Про пантер чорних…
Та жінка тріснула мене по голові сковорідкою. І я остаточно відключився…
Включили мене у лікарні.
У перспективі
— У перспективі все це піде під землю! — владно сказав директор заводу товариш Пацьорчик і показав на бурий дим, що валив з труб. — На території заводу повітря буде чистіше, ніж у лісі…
Я слухав, і серце моє проймалося радістю. Уявилося потопаюче в зелені заводське подвір’я. Клумби, пахучі квіти, жебонять бджілки. Повітря — пий-упивайся. Захопившись уявою, я вдихнув на повні груди і зайшовся кашлем. Вітер якраз повернув сюди хмару диму.
— …Я вам скажу, — провадив далі директор, — що в перспективі ви нашого міста не впізнаєте. Вулиці підуть під землю…
— Себто як? — не зрозумів я.
— Весь транспорт піде під землю. В тунелі. Приїдете через п’ять років — і на вулицях не побачите жодної машини. Не буде шуму, гуркоту, отруйних газів…
Я пригадав статтю відомого медика. У вечірній газеті. Називалась стаття «Шум — ворог нашого здоров’я». Пригадав іншу статтю. Іншого медика — «Шуми руйнують ваші нерви».
А тут перед моїми очима постав рай. Тихі вулиці. Потопають у зелені. Щебечуть пташки на деревах. Вулицями спокійно походжають люди. Бігає дітвора. На душі стало тепло й весело. Забувши про присутність директора, почав мугикати пісню.
— Річечка ота, по якій зараз пливе мазут, — перервав моє мугикання директор, — буде чистенька, голубовода. Бо стоки із заводів планується в перспективі пустити під землю…
Річка — це взагалі моя слабість. Біля річки я народився, виріс. Люблю плакучі верби, різучу лепеху. Люблю круті заплави, спокійні мілини. Ряску на воді і навіть жабуриння люблю.
— Все погане, шкідливе для людського здоров’я, непотрібне піде під землю, — сказав директор…
Повернувся я в редакцію з таким настроєм, ніби місяць провів на благодатному річковому узбережжі.
Через кілька років знову завітав у ці місця.
Завод зустрів тією ж хмарою бурого диму. А директор заводу товариш Пацьорчик не зустрів мене.
— Лежить у лікарні, — засмучено мовив його заступник. — Нервове виснаження… Шуми… Гази… Неспокій… Шкода. Добрий чоловік. І спеціаліст гарний… Не хочеться, щоб пішов під землю…
Клітка
Ранок дрімав у сизій млі. На пшеничному морі — повний штиль.
Небо поскидало із себе всі нічні хмаринки. Голубилося. Очікувало сонця.
Я стояв при битій дорозі. Виглядав попутної машини. Треба було їхати до рідного села. Сто п’ятдесят кілометрів — дорога неблизька. Можна б автобусом. Та він серед поля не зупиняється. А їхати до найближчої автостанції — згаяти час.
Промчала одна машина. Друга. Нуль уваги.
Над’їхала якась машина з кліткою для звіра. Махнув рукою. Зупинилася.
— Слухай, товаришу, далеко їдеш?
— Далеко, — відповідає. — У Карпати по ведмедя. А ти що хотів?