Штани з Гондурасу
- Автор: Дудар Євген
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Український письменник
- ISBN: 5-333-01226-1
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - «Штани з Гондурасу». Краткое содержание книги:
Працювали на нього Ваня Молдаван, Вітя Царапкін, Ізя Чачкес, Гаврило з Мозамбіка та їхній хрещений батько, лауреат премії Остапа Вишні сатирик Євген Дудар.
Тут зібрано найдостойніші гумористичні дефіцити. Від славнозвісних «гондураських штанів», якими ти не раз милувався, дивлячись гумористичні телепередачі, до «промов», виголошених на фестивалях гумору і сатири в столичному палаці «Україна». Якщо врахувати ще й народне прислів’я, що сміх — це здоров’я, то твоє здоров’я, читачу, справді у твоїх руках.
Не випусти його!
Контора хоч і «Пришийкобиліхвіст», але на орбіті. Не в космосі, звичайно. Проте й не на землі. А можуть приземлити…
Не дай Боже, там, на «пункті управління», згадають, що Ферапонт ще літає… Не дай Боже здебалансувати! З курсу збитися… Орбітами перетнутися…
Он Мічучкін із «Райкопито» перетнувся. З тим, із ким не варто перетинатися.
— Чого це вас сюди занесло? — спитав той. — І в такому стані?
Мічучкін був тоді у. стані невагомості.
Чого занесло?
Є машина, значить, кудись несе.
Кудись несе, значить, десь приймають.
За свої п’єш — печінка болить. Серце здає. Виразка чіпляється. А тут — як з гуся вода. Тільки гикавка. Від перебору. Бо як у тій казці. Ніхто не знає, звідкіля береться. Ніхто не знає, куди дівається. Столи вгинаються. Ніхто не платить. І недостачі нема.
Чудеса!
Тільки гикавка.
І Мічучкін гикнув.
Це була остання його гикавка. За рахунок контори «Райкопито»…
А Ферапонт на своїй орбіті ще крутиться. Ніхто, правда, досі не дослідив, що то за орбіта. І яка від тих Ферапонтових польотів віддача Землі. Людям…
Пошесть
Вірус страшний. Поміж людьми ходить. Хвороба. Невиліковна. Наївся — спати хочеш. Поспав — хочеш їсти. А решта — тринь-трава. Хоч світ валися. Аби на голову не падало. На твою.
Глухнуть люди. Далі своєї шкіри не чують.
Сліпнуть. Далі свого носа не бачать.
Якщо й побачать, то тільки те, скільки у кого в кишені. Що в хаті. Що в гаражі.
А скільки у кого на голові? На шиї? На спині? На серці? В печінці?
«…Своїх хвороб вистачає. І своїх клопотів…»
Колектив. Бригада. Один за всіх, всі за одного.
«Один за всіх» знає усе. І пише.
«Всі за одного» не знають нічого. Хіба те, що він не любить грати в доміно…
І ось зіграв… У ящик.
Зібралися: «Ти пішов від нас…»
Куди в біса пішов? Його понесли. Він три місяці перед тим взагалі не ходив. І ніхто не знав.
Привезли туди. У вічний гуртожиток з постійною пропискою.
Ями нема. Коли жив — копали всі. Помер — не хоче ніхто.
Сидять чотири богатирі. Лицарі мотузка і лопати. Пики червоні. Носи сині. В очах — ні інтелекту, ні совісті.
— Дорогий ти мій!.. — побивається жінка.
Зараз буде ще дорожчий. Сам же він не встане. Могилу собі не викопає.
А ось ті. З дудками. Таланти з великої дороги. Також чекають. Даси ще — ще раз дунуть. Не даси — карапет ушкварять. Або лєтку-єньку…
Вірус бушує. Людяність у людях пожирає. Заздрість будить. Сверблячку до наживи. До мавпування.
Усі аристократи! Ще вчора у кукурудзу бігав. Зорі лічив. Сьогодні язика висолопивши бігає, голубий унітаз шукає. Ніби він буде його на голові носити. Ніби від білого у нього алергія.
Аристократи! Колишній аристократ виділявся головою. Сучасний — унітазом…
Пошесть. Гірше чуми. Подобу людську у людині вбиває.
Хліб святий під ногами валяється — не бачить. Товариш стогне — не чує. Храм природи руйнує. Святі традиції оскверняє…
Шкаралупою байдужості обросло серце. Душа лінивою пліснявою вкрилася. У власному жирові совість задихнулася. Тільки утроба працює. Як каменедробарка. І в голові блимає. Дві лампочки. Зелена і червона. Утробовигідне — поїхали. Невигідне — стоп!
Червона — дрімає у власному салі.
Зелена — жене висолопивши язика. І далі своєї утроби не чує. І далі свого носа не бачить…
А далі… яма. І отакі з червоними носами… І отакі з дудками…
Пошесть.
Аутотренинг
Після того, як мій шеф стукнув перед моїм носом кулаком об стіл, а я грюкнув дверима його кабінету, друзі мені сказали:
— Навчись відключатися! Бо пропадеш.
— Не можу, — кажу. — Нерви.
— Не зможеш — гірше буде… Розумієш, треба. От, скажімо, лає тебе хтось. А ти думай в цей час про щось зовсім інше. Перенеси свою увагу десь далеко. В Африку… У джунглі…
І я почав займатися аутотренінгом.
Важко було спочатку.
Викликає шеф. Починає:
— Кажуть, ви не так у відрядженні поводилися…
— Я поводився «так». Це вам кажуть «не так», — зірвалося за звичкою з мого язика.
Тоді пригадав, що треба відключатися.
Він батькує мене, а я мовчу. Стою. Думаю.
— Про що ви думаєте? — питає роздратовано він.
— Про крокодилів…
Його очі лізуть на лоба.
— Думаю, — кажу, — що на півночі Гани є одне село. В річці біля нього живуть крокодили, які зовсім не кусають людей. Такі ті крокодили людяні, що навіть діти з ними граються.