Детективи в Артеку або команда скарбошукачів
- Автор: Бачинский Андрей
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Детективи в Артеку або команда скарбошукачів». Краткое содержание книги:
Хто переможе в одвічному двобої зла і добра – підступність і ненависть, чи щирість і дружба?..
Голос належав охоронцеві табору, що здійснював обхід території і почув дитячі голоси за деревами. Чоловік схопив Антона за руку, намагався схопити ще й Сергія, але той відбіг на кілька кроків, зупинився й гордо промовив:
– Не бійтеся, не втечу. Я друзів не залишаю в біді.
– От і добре, – схвалив охоронець. – Мені ж легше. Отже, я веду його до чергового вожатого, а ви дружно йдете за нами.
Охоронець повернувся й повів Антона до табору «Морський».
– А куди ви його тягнете? – до Оленки вже остаточно повернувся зір.
– У корпус, звісно.
– Але ми не у «Морському» живемо.
– А в якому? – здивувався охоронець.
– У «Гірському», точніше, у «Янтарному».
– Ну ви й даєте. І чого вас аж сюди занесло? На пригоди потягло? Нехай ці шибеники, шантрапа, вона й є шантрапа. А ти, дівчинко, чого з ними швендяєш?
– Не Ваше діло. Спіймали, то вже ведіть. А обзиватися шантрапою не треба, – відповіла Оленка з викликом.
– Ти диви, нашкодила, а ще й огризається! – промовив охоронець.
Він хотів ще щось додати, але махнув рукою і вже до самого табору не промовив ані слова. Четвірка полонених невдах прямувала за ним, приречено повісивши голови.
Охоронець «здав» дітей черговому вожатому, а за хвилину вони вже сиділи на другому поверсі під кабінетом начальника «Янтарного». Той затримався на роботі і, почувши про втікачів, одразу ж наказав привести їх.
Черговий звелів дітям чекати, поки їх викличуть, а сам увійшов до кабінету. Залишившись без нагляду, Антон зашепотів скоромовкою:
– Отже, так. Говоритиму я, ви тільки кивайте й погоджуйтесь.
За мить вожатий запросив їх до кабінету.
За столом у чорному шкіряному кріслі сидів літній чоловік зі втомленим обличчям. Оленці стало навіть трішечки шкода його, адже він, замість того, щоб спати вдома, змушений морочитися з нічними шукачами пригод.
– Ну, слухаю вас, – почав начальник спокійно й твердо. – Розповідайте, та не вигадуйте дурниць. За двадцять років праці в таборі я вже такого наслухався, що обдурити мене дуже важко.
Антон зиркнув на друзів, кахикнув і розпочав:
– А що розповідати? Ми ж нічого такого не робили. Просто... я чув, що біля підніжжя Ведмідь-гори є ліс, у якому росте італійська сосна пінія. А мій улюблений казковий герой – Піноккіо. Його якраз із пінії витесав татусь Карло. От мені й захотілося побачити це дерево, а заодно назбирати з нього шишок. Кажуть, у них дуже смачні горішки.
– Ти що, ніколи шишок не бачив? – здивувався начальник.
– Ні, а що тут дивного? Я живу в Києві, у панельному будинку на двадцять другому поверсі, дачі у нас немає, бабусі з дідусем у селі – теж. Я й лісу справжнього ніколи не бачив, а горіхи – лише на прилавку в магазині. А тут, виявляється, поруч ростуть не прості горіхи, а з італійської сосни. Ну не міг я втриматися. Заодно й друзів прихопив до компанії.
– Чому посеред ночі, коли нічого не видно? Не могли вдень піти?
– А хто нас відпустить, тим більше до лісу? У нас же програма на цілий день розписана. Як не до школи, то в їдальню, як не на екскурсію, то на гуртки. Передихнути ніколи.
– Це означає, що гуртки вам не подобаються?
– Чому це? Подобаються, звісно. Але й горішків смачних хочеться.
Старший вожатий усміхнувся:
– Знав би ти, як важко ті горішки з шишки виколупувати, не жадав би їх аж так.
– А ви звідки знаєте? – запитав Антон.
– Теж колись у дитинстві збирав – хотів свіжих горішків скуштувати. Два тижні руки від смоли відмивав, а горіхи на смак ніякими виявилися.
– Може й так. Але ж ви самі спробували й самі такого висновку дійшли. От і я хочу сам усе спробувати.
– А відповідати за все теж сам будеш?
– За що за все? Ми ж жодного криміналу не вчинили. Подумаєш, вийшли вночі прогулятися. Якби не той охоронець, ми б
до ранку повернулися, і ніхто нічого не знав. Ми ж не красти ходили.
– А це ще довести треба, – посуворішав начальник.
– Тобто… тобто як довести? Що це означає? – не втримався й Сергій. – Це в чому Ви нас звинувачуєте?
– Поки що ні в чому. Я якраз схильний вам вірити, і якби це було в інший день, то вже відпустив би. Але сьогодні… Річ у тім, що кілька днів тому в «Артеку» сталася НП.
– Що сталося? – не зрозумів Сергій.
Начальник табору кивнув старшому вожатому, щоб той пояснив.
– Сталася надзвичайна подія. Ви, мабуть, чули, що на території «Артеку» діє один з найкращих у світі музеїв космонавтики?
– Чули, звичайно, – закивали діти. – Там справжній місяцехід є. І скафандр космонавта. Казали, що нас поведуть туди на екскурсію.