Детективи в Артеку або команда скарбошукачів

– А я ще раз кажу, що моя версія на сто відсотків правильна.

– Що за версія? Що я пропустила?

Хлопці розступилися, даючи Оленці місце.

Сашко по-змовницьки озирнувся й тихо промовив:

– Я знаю, чому ми вночі вийшли не туди.

– Тільки не кажи знову, що ворожка нас обдурила, – скривилася Оленка.

– У тому то й річ, що ні. Я тут уночі не міг заснути й думав, аж поки все зійшлося.

– Що все?

– А от що. Лільчина мама коли в «Артеку» була?

– Ну-у-у... років тридцять тому. А яка різниця?

– Велика! – чомусь радісно вигукнув Сашко. – Уві сні, коли вона запитала про місцезнаходження діамантів Міледі, таємничий голос вказав школу як точку відліку, чи не так?

Оленка ствердно кивнула.

– Але, – Сашко зробив багатозначну паузу й підняв над головою вказівний палець, – але оскільки він вказував шлях не нам, а ворожці, то й мав на увазі не ту школу, у якій ми зараз навчаємося, а ту, в якій навчалася вона!

– Ніч-чого не розумію, – захитала головою дівчинка.

– Що тут розуміти? Наша школа нова, а колись дітей водили до іншої школи, біля центрального стадіону. Там тепер інститут «Артеку».

– І звідки ти це все знаєш?

– На першому поверсі у фойє висять стенди про історію табору. Там і прочитав.

– Виявляється, деколи й на стендах інформація корисна, – зауважив Сергій і ­почухав потилицю. – То що ж тепер – усе спочатку?

– Виходить, що так. Тільки як бути із забороною начальника табору?

– Та... – махнув рукою Сергій, – якщо зважати на всі заборони, то й жити нецікаво буде. Пропоную сьогодні ж уночі повторити. Хто «за»?

Підтримали, звичайно ж, одностайно...

День тягнувся невимовно довго. У суботу до школи йти не треба, після сніданку всі розійшлися на заняття в гуртках. Антон записався на баскетбол (на жаль, секції зі стрибків у висоту не було), Сергій і Сашко – на футбол, а Оленка – на велоспорт. Як переможниці музичного конкурсу їй пропонували організувати самодіяльний ансамбль, але вона ще вдома заприсяглася, що в таборі й не думатиме про ноти, скрипку, сольфеджіо та інші навколомузичні штучки.

«Все! На три тижні роблю для себе і для скрипки сабантуй!» – урочисто виголосила вона перед від’їздом у табір. Під пильним оком мами та бабусі Оленці ніколи б не вдалося влаштувати таких довгих канікул для музичних занять. Тож в «Артеку» вона вирішила відірватися і теж записалася до спортивної секції. З шаленим задоволенням одягала вона шолом та наколінники й намотувала на велосипеді кола навколо стадіону.

По обіді у «кубрик» до дівчат постукали і в дверях з’явилася Сергієва голова. Хлопець озирнув кімнату, побачив Оленку, яка сиділа навколішки біля тумбочки, і ледь кивнув їй. Дівчата захихотіли, хтось весело пожартував: «О, молодий наречену на побачення кличе». Але Сергій так грізно глянув на дотепницю, що та одразу ж принишкла й з головою сховалася під простирадло.

Оленка поволі підвелася й підійшла до дверей.

– Непомітно підрулюй до нашого «куб­рика», плани змінюються, – прошепотів Сер­гій і зник.

Наступні кілька хвилин Оленка не мог­ла знайти собі місця, розмірковуючи про причину термінового виклику. Врешті вона удавано байдуже підійшла до дверей, без поспіху вийшла в коридор і легенько причинила двері. І чимдуж помчала до хлопчачої спальні.