Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Современная русская и зарубежная проза » Політ ворона. Доля отамана
Політ ворона. Доля отамана - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Політ ворона. Доля отамана

Электронная книга - «Політ ворона. Доля отамана». Краткое содержание книги:

Змалку Грицько вирізнявся серед однолітків своєю силою та нестримним бажанням верховодити. Увесь Цареборисів дивувався, що то за чоловік росте. Мав сталеву волю, гострий розум та непримиримість до несправедливості. Старі діди, бачачи щоденні Грицькові витівки, інколи казали: «Росте майбутній отаман. Справжній характерник». А коли настав час боронити рідні терени від червоних, Грицько із шаблею пішов на ворога. Він, «Чорний ворон» Теплинського лісу, той, кого не брали кулі, став страшним сном для ворогів. Невловимий, безсмертний – казали, мати заговорила його від смерті. Але погибель не завжди приходить від кулі…
1 ... 8 9 10 11 12 13 14 15 16 ... 27
Перейти на страницу:

– А в нашого Савона вже два Георгіївські хрести на гімнастерці поблискують, – похвалився такою новиною. – А ти на два роки старший за нього.

Бачив, як заздрість проскочила по обличчю Якова, як він втягнув нижню губу, як нервово тер руки, але відповіді так і не дочекався.

– Чи ти не радий?

Дідові аж сміятися з нього хотілося або сказати: «А що, за Грицем так бігав, тепер у штани наклав зі страху, чи що?» Але не став. «Я не такий спритний і не такий сміливий», – уже й таку відповідь сам за нього вигадав, тільки й такого не почув. Лише побачив, як густий рум’янець умостився на щоках Якова, немов у дівки під час сватання. «То тільки Гришка так може», – наостанок мало таке не бовкнув, та лише махнув рукою.

Після того Карпо мовчки йшов додому, так його вразив Яків Іщенко. «Ось тепер і побачимо, хто є хто», – думав не тільки про свого вихованця, задерикуватого, але справедливого Гриця, а й про його товаришів. – Так-так, хлопці, час покаже, хто є хто! – ще крутилося біля нього почуте і побачене, та хвиля тривоги вже накотила. Не від того далекого Петрограду, не від царя-батюшки – він її вже відчував тут, на цій землі. Не знав, що попереду, але здавалося, що люди ходитимуть по калюжах… Навіть договорити не зміг, аби не наврочити. «Нехай те, що привиділося, обійде стороною, – приказував, аби подалі втекти від того видіння. Це все ті більшовики розпочинають, теж мені „справжні революціонери“. Не було тих партій до дев’ятисотого року, і жили люди; тепер пішли рости як гриби після дощу, аби розділити людей на групки, потім зіштовхнути, і нехай свої зі своїми чубляться. Тільки поки вони те робитимуть, хтось третій владу в свої руки візьме. Так завжди було. Мій дід іще коли говорив: якби не билися козаки під Полтавою один проти одного, москалі ніколи б не перемогли. А воно знову те саме починається, тільки в іншому вигляді. А що, москалі – мастаки на такі вигадки», – він бубонів собі під носа та вдавав, що поспішає. У цей час більш за все йому хотілося, аби його вдома хтось чекав, але вже й старий собака здох. «Нехай обійде стороною!» – знову повторив, бо щось холодне просто під шкіру пробиралося. Та так колотило те невідоме завтра, що вирішив завернути до Насті, аби не бути наодинці.

Про події сьогоднішнього дня там розповідати не довелося, бо на полику, де вони завжди спали, лежав Мусій. Вигляд у нього був такий, неначе він просто стомився і щойно задрімав. А немолодий лікар розвів руками і повідомив: «Нічим допомогти не можу. Щоб людина не дихала і не вмирала, – такого й чути мені не доводилось». А Настя була іншої думки: він живий, колись із його батьком таке трапилося. Був чоловік як дуб, а вдарив кінь – і вмить став схожим на мерця. Чумаки поховали його обіч дороги, адже попереду в них був неблизький шлях, а вдома пом’янули, як годиться, проте він уві сні нікому спокою не давав – відкопайте, і все. Тож коли розмерзлася по весні земля, поїхали могилу шукати. Знайшли і відкопали, відкрили труну – та мало не попадали з переляку. Сумнівів не було – оживши, мрець перевернувся, про що свідчили не лише пошкрябані руки, а й обличчя.

– Мій Мусій лежатиме, поки не почне смердіти, – на тому поставила крапку.

Хоч і була вона засмучена, але не голосила. Змочувала водичкою його вуста, а свої аж кусала, так їй боляче було дивитися на нього. Та й мовчки по хаті більше не ходила, усе з ним говорила, неначе не бачила цілих півроку.

– Ти чуєш мене, Мусію? – спитає інколи та далі править своє. Коли про Гриця зайшлося, то й фотокартку до нього піднесла. – Дивно тільки: ні на що не скаржився, нікого не лаяв, і на все знаходив якісь слова. – Видно, тепер зрозуміти не могла: як же він жив на цьому світі? – Виходить, я тебе не цінувала, усе щось мені не так було. Прости мене, любий! – сама терпіла, аби на крик не зірватися. – Яка я без тебе господиня? – а руки так і складаються хрестом на грудях.

Тепер рада була діду все розказати.

– І де взялися оті дезертири з фронту? Віддав би їм одразу і гроші, й коня, то, може, й не вдарили б прикладом по голові, – усе журилася. – Ніщо біди не провіщало, – подивилася Карпові в очі, аби їй повірив. – Зарізав він кабанчика, а я хліба напекла та сиру наробила, ото й повіз він усе те у Святогірський монастир. Монахи завжди своїм обходилися, тепер же годувати поранених із фронту треба. Сусід недавно цілий віз усякої всячини туди відвіз, а ми хоч трохи вирішили підзаробити, поки на Таврію не вирушив. І повертався, ще коли не стемніло, уже й до Цареборисова майже доїхав. Правда, якби десь далі, то замерз би, а на нашій дорозі завжди хтось та й трапиться, інколи навіть цілі гурти людей кудись прямують, – продовжувала. – А я, побачивши підводу під двором, одразу вискочила його зустрічати. Думала: зайде до хати, та будемо гроші рахувати, а він на возі немов мрець лежить. І що робити? Кого кликати, коли за погонича старий дід? Тож узяла його на руки та й понесла сама. А потім усе себе лаяла за те, що таке дурне надумала – харчі продавати, коли завтра й самим не буде чого їсти. Нормально жили, навіть на життя ніколи не скаржилися, та й, дякувати Богові, діти не ледачі виросли, тож усі разом на хліб собі заробили б, – так вона думала про свою сім’ю. – Тепер як встанеш, Мусію, більше й слова поганого від мене не почуєш, і мішки на спині в Таврії не носитимеш, – поглянувши на свої зовсім не жіночі руки, знову склала їх та до грудей притулила. – Комусь, може, ми смішними здавалися, – зиркнула на Карпа та аж засоромилась, – але жили душа в душу.

1 ... 8 9 10 11 12 13 14 15 16 ... 27
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)