Політ ворона. Доля отамана

Про події сьогоднішнього дня там розповідати не довелося, бо на полику, де вони завжди спали, лежав Мусій. Вигляд у нього був такий, неначе він просто стомився і щойно задрімав. А немолодий лікар розвів руками і повідомив: «Нічим допомогти не можу. Щоб людина не дихала і не вмирала, – такого й чути мені не доводилось». А Настя була іншої думки: він живий, колись із його батьком таке трапилося. Був чоловік як дуб, а вдарив кінь – і вмить став схожим на мерця. Чумаки поховали його обіч дороги, адже попереду в них був неблизький шлях, а вдома пом’янули, як годиться, проте він уві сні нікому спокою не давав – відкопайте, і все. Тож коли розмерзлася по весні земля, поїхали могилу шукати. Знайшли і відкопали, відкрили труну – та мало не попадали з переляку. Сумнівів не було – оживши, мрець перевернувся, про що свідчили не лише пошкрябані руки, а й обличчя.

– Мій Мусій лежатиме, поки не почне смердіти, – на тому поставила крапку.

Хоч і була вона засмучена, але не голосила. Змочувала водичкою його вуста, а свої аж кусала, так їй боляче було дивитися на нього. Та й мовчки по хаті більше не ходила, усе з ним говорила, неначе не бачила цілих півроку.

– Ти чуєш мене, Мусію? – спитає інколи та далі править своє. Коли про Гриця зайшлося, то й фотокартку до нього піднесла. – Дивно тільки: ні на що не скаржився, нікого не лаяв, і на все знаходив якісь слова. – Видно, тепер зрозуміти не могла: як же він жив на цьому світі? – Виходить, я тебе не цінувала, усе щось мені не так було. Прости мене, любий! – сама терпіла, аби на крик не зірватися. – Яка я без тебе господиня? – а руки так і складаються хрестом на грудях.

Тепер рада була діду все розказати.

– І де взялися оті дезертири з фронту? Віддав би їм одразу і гроші, й коня, то, може, й не вдарили б прикладом по голові, – усе журилася. – Ніщо біди не провіщало, – подивилася Карпові в очі, аби їй повірив. – Зарізав він кабанчика, а я хліба напекла та сиру наробила, ото й повіз він усе те у Святогірський монастир. Монахи завжди своїм обходилися, тепер же годувати поранених із фронту треба. Сусід недавно цілий віз усякої всячини туди відвіз, а ми хоч трохи вирішили підзаробити, поки на Таврію не вирушив. І повертався, ще коли не стемніло, уже й до Цареборисова майже доїхав. Правда, якби десь далі, то замерз би, а на нашій дорозі завжди хтось та й трапиться, інколи навіть цілі гурти людей кудись прямують, – продовжувала. – А я, побачивши підводу під двором, одразу вискочила його зустрічати. Думала: зайде до хати, та будемо гроші рахувати, а він на возі немов мрець лежить. І що робити? Кого кликати, коли за погонича старий дід? Тож узяла його на руки та й понесла сама. А потім усе себе лаяла за те, що таке дурне надумала – харчі продавати, коли завтра й самим не буде чого їсти. Нормально жили, навіть на життя ніколи не скаржилися, та й, дякувати Богові, діти не ледачі виросли, тож усі разом на хліб собі заробили б, – так вона думала про свою сім’ю. – Тепер як встанеш, Мусію, більше й слова поганого від мене не почуєш, і мішки на спині в Таврії не носитимеш, – поглянувши на свої зовсім не жіночі руки, знову склала їх та до грудей притулила. – Комусь, може, ми смішними здавалися, – зиркнула на Карпа та аж засоромилась, – але жили душа в душу.