Дівчата зрізають коси. Книга спогадів

Мою службу можна поділити на два періоди: півтора року, потім кілька місяців перерви і знову 1,8 року. І друга частина, коли я була командиром, була важча за першу. Важко бути командиром. Ти завжди погана для всіх. Змушуєш копати — погана, змушуєш укріплювати, щось робити — погана (зрозуміло, під час обстрілу, коли йому прилетить у бліндаж і той витримає — він замовкне і зрозуміє). Змушуєш носити бронежилети — погана. Зараз хлопці дзвонять, питаю їх: «Що, найгірша я у вас була?» В нас із командирами рот не дуже складалося, тож я постійно була за головного, і в нас за рік і 8 місяців мого командування жодного загиблого не було. Два легких поранених. Я щаслива, що мені вдалося вивести звідти хлопців без втрат. Я дуже за них боялася, тому була дуже сувора. Часом, може й занадто. Може, і перегинала з дисципліною. Думала: «Хай краще я буду погана, але вони будуть живі».

Наприкінці липня 2015-го я демобілізувалася вперше. Пішла вчитися. Встигла навіть на вибори сходити. Перший раз повернулася, бо зрозуміла, що недовоювала, що могла ще зробити щось. Як такого повернення до мирного життя тоді й не відбулося. Ми просували ідею «невидимого батальйону» — нерівності жінок в армії. Коли мене мобілізували, я була оформлена діловодом тилу. Була поранена, а за документами — діловод тилу. Потім мене зробили начальником бані. Пройшла одноденні курси — як заводити баню польову. Це цирк був. Тож я — кваліфікований банщик. І я, будучи формально банщицею, командувала ротою розвідки. Приїжджаєш отримувати завдання на роту, а сама за посадою банщиця.

У квітні 2016 року я вже мала офіцерське звання, приїхала приймати роту. Ми зайшли під Мар’їнку, почали трішки рухатись уперед. Це була важка фізично ротація. В мене була велика площа оборони. Коли я повернулася, це вже було схоже на армію. Вже офіцери були інші. Тобі вже дістають карту, у спеціальних термінах пояснюють, що треба зробити. У перший місяць я, здається, взагалі не спала. Поки не розібралася, кому що можна довірити. Цілодобово перевіряла всі позиції, поки все налагодилось, устаканилось. Вибрати позиції, прокласти зв’язок — скрізь сама йшла. Теж важкий період.

В липні я загриміла у шпиталь. Чисто від утоми. Потім у нас загинули начальник розвідки «Тайсік» і сапер «Комарик». Це був перший вихід, на який мене не взяли, бо я перед тим лежала під крапельницею. І я вже встала від того, що доповідали хлопці: що в них один «двохсотий», один «трьохсотий». Я тоді їздила на велосипеді по вопах. Думала, як вивезти. Вирішили йти групою і виносити. Я йшла останньою, несла автомати, бронежилети, щоб хлопцям було легше виносити. Після того злягла трохи. Відкололи, відкрапали. Тоді зрозуміла, що треба трішки таки делегувати комусь щось. Ну, і робота вже налагодилась. Знала, що всі закопані, все облаштовано. Ще й погода не сприяла — дощило, багнюка…