Дівчата зрізають коси. Книга спогадів
- Автор: Подобна Євгенія
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Люта справа
- ISBN: 978-617-7420-39-1
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Дівчата зрізають коси. Книга спогадів». Краткое содержание книги:
Ці історії було записано з листопада 2017 до липня 2018 року воєнною кореспонденткою Євгенією Подобною.
Збірник спогадів “Дівчата зрізають коси” підготовлено в рамках проекту Українського інституту національної пам’яті “Усна історія АТО”.
Ми разом недовго були, але в нас швидкі були стосунки. Я його якось не помічала, а потім різко, за три дні… Я й не зрозуміла, як це сталося. У мене було трохи легковажне ставлення до себе і свого життя, а він, навпаки, мене контролював. Він якось зумів одразу крапки над «і» розставити: «Це там ти ротою командуєш, а тут — віддай ключі, ти не повинна машину ремонтувати». Переламував мене, готував до повернення в мирне життя. У нього вийшло. Але навіщо це мені тепер?
З війни треба колись повертатися. З одного боку, тягне назад. Можна повернутися, ще один контракт відслужити. Але ж потім повертатися буде не легше. Я пішла на війну в 21. Зараз мені 26-й пішов, а я на такий довгий час випала із соціуму… Раніше була купа амбіцій, і якийсь характер такий… «Є мета, не бачу перешкод». А зараз — важко взагалі зрозуміти, що далі робити. Це, звісно, круто, що ти такий армієць, у тебе є задатки до цього, ти можеш командувати. Але що робити на «гражданці»? Дауншифтингу не хочеться. Були думки знову повернутись в АТО. Але ми прийняли певні спільні рішення, і я хочу їх виконати. Звісно, ідея піти з армії була більше Антонова, він дуже цього хотів. Тому поки що я дослужу і буду щось думати, шукати, пробувати. Хочеться мати мрію, знати, до чого йдеш. А поки що далі — я не знаю. Треба якось жити.
Андріана Сусак
Батальйон «Айдар»
Спершу був Майдан, а коли захопили Крим, усі думали: що робити, куди їхати, як допомогти? На травневі свята прийшов до мене уже загиблий нині Діма Дібрівний (позивний «Груша») і запитав, чи є в мене паспорт із собою. «Є», — кажу. А він: «Тоді поїхали». Я запитую, куди, а він: «Кудись туди, на Схід. На п’ять днів». Смішно згадувати, але я тоді зраділа, що ненадовго, думаю: «Відпрошуся на пару днів на роботі й поїду». Навіть додому не заїжджала. У мене деякі речі в Укрдомі на Майдані були, з ними й поїхала.
Нам видали кожному каремат, рюкзак, такий як туристичний, залізну кружку. І 8 травня ми виїхали з Українського дому на Луганщину. Я не знала, куди їду, що ми там робитимемо. Коли нас привезли, сказали, що ми будемо охороняти Луганське СБУ, — дадуть зброю, і ми охоронятимемо будівлю від можливих штурмів.
Нас, перших, тоді поїхало осіб сто, дуже різних — були афганці, були діти 17-річні, з Майдану поїхали, хто міг. Нам наказали не говорити, де ми. Навіть Харків проїжджали з броніками на вікнах автобуса. Нас супроводжувала міліція. На Луганщині ми приїхали в село Няньчине, в ліс, неподалік від кордону з Росією. І все. Там чекали зброю. Її нам привезли десь на четвертий день, і тоді вже сказали, що ми тут не на п’ять днів, а трохи надовше. Хоча б до виборів. Я подзвонила батькам, на роботу, сказала, що я на Луганщині. Тато почав кричати: «Що ти там робиш? Повертайся!» Я сказала, що мене мобілізували, що я пройшла курси медиків на Майдані й мене забрали як медсестру. На роботі нічого не сказали. Вони з розумінням поставились і не звільняли мене, поки я не демобілізувалася, вже із ЗСУ.
Ми приїхали в селище Половінкіно, освоїлися там. І так почалася для мене війна. Дівчат спершу було небагато — медики, кілька бойових. І ніхто не хотів іти у штаб. Мені спершу наказали йти в штаб (мовляв, поки немає активних дій) і займатися документами. Стали ще приїжджати люди з Майдану. За тиждень-два я оформила документи про мобілізацію близько 150 особам з 230 добровольців.
Перша операція з пораненими в нас була 25 травня 2014 року, в день виборів Президента України. Після неї Україна дізналася про наше існування. Було затримано 14 терористів, частина з яких називали себе «казаками войска Донского», а частина мала посвідчення бойовиків терористичної організації ЛНР. Очолював цю банду терористів Володимир Марецький, настоятель церкви Московського патріархату с. Райгородка Луганської області. Хлопці узяли полонених козачків, кримських священиків у рясах, але з автоматами. Потім їх приїхало забрати СБУ. Ми тим часом почали думати, як назватися. Був серед нас чоловік — позивний «Мамка», — який назвав батальйон «Айдаром».