Шлях королів. Хроніки Буресвітла

Цим і пояснювався той факт, що багато хто з перехожих у неї перед очима мав екзотичний вигляд. Убрання з суцільного шматка тканини вказувало на те, що одягнені в нього чоловік чи жінка прибули з Ташикку — це далеко на заході. Довгі халати, що сягали щиколоток, але спереду були відкритими, мов плащі… звідки ж це прибули їхні власники? Вона в житті не бачила стількох паршменів, скільки їх працювало на причалах, переносячи на спинах вантажі. Як і ті, що ними колись володів її батько, ці паршмени були огрядні й широкі в кості та мали дивне забарвлення шкіри, що скидалася на мармур, — світлі або чорні плями чергувалися з темно-червоними. Кожен із таких строкатих узорів був унікальний.

Скоро шість місяців, як Шаллан ганяється за Джасною Холін від міста до міста, а тому починала думати, що так і не наздожене. Може, принцеса навмисно уникала її? Ні, це здавалося малоймовірним: просто Шаллан не була досить важливою для того, щоби на неї чекати. Її Світлість Джасна Холін була однією з наймогутніших жінок у світі. Й однією з тих, хто мав найзаплямованішу репутацію. Вона була єдиним членом правовірної королівської династії, який привселюдно заявив про свої єретичні переконання.

Шаллан намагалася вгамувати наростаючу тривогу. Найімовірніше, вкотре з’ясується, що Джасна залишила місто. «Усолода вітру» простоїть ніч біля причалу, а Шаллан домовиться з капітаном про ціну — як завжди, з великою знижкою, з огляду на ті інвестиції, які зробила її сім’я в судноплавне підприємство Тозбека, — за яку той доправить її до наступного порту.

Минули місяці відтоді, як Тозбек мав би вибавитися від її товариства. Вона ніколи не відчувала з його боку обурення: честь і вірність щоразу штовхали його до того, щоби пристати на її чергове прохання. Однак його терпінню мав рано чи пізно прийти кінець, як і її грошам. Вона й так уже витратила більшу половину тих сфер, що взяла з собою. Звичайно, він не залишить її в незнайомому місті, але цілком може із жалем наполягти на тому, щоб вони всі разом поверталися до Веденару.

— Капітане! — закричав якийсь моряк, підбігаючи до сходнів. На ньому були лише жилетка й широкі, мішкуваті штани, а начорно загоріла шкіра вказувала на те, що він працює на свіжому повітрі. — Сер, повідомлення про вибуття немає. Портовий реєстратор стверджує, що Джасна ще тут.

— Ба! — сказав капітан, обертаючись до Шаллан. — Полювання скінчилося.

— Слава Вісникам, — тихо відповіла вона.

Задерикувато здійняті брови капітана здавалися потоками світла, що випромінювалося з його очей. Він усміхнувся:

— Не інакше, як вашому прекрасному обличчю завдячуємо ми цим щасливим вітром! Навіть його спрени виявилися зачаровані вами, Ваша Світлосте Шаллан, і привели нас сюди!

Та зашарілася, маючи на думці відповідь, яка була б не зовсім пристойною.

— А! — капітан тицьнув пальцем у її бік. — Бачу, у вас є що мені відповісти — по очах бачу, панянко! Ну ж бо, сміливіше. Розумієте, слова не розраховані на те, щоби тримати їх усередині. Вони — вільні істоти, а якщо посадити їх під замок, можна заробити розлад травлення.

— Але вийде непристойно… — запротестувала Шаллан.

Тозбек зареготав:

— Ми вже багато місяців подорожуємо разом, а ви знову за своє! Кажу ж вам, що ми моряки! Ми забуваємо, що таке ввічливість, щойно вперше ступаємо на палубу. Нас уже не виправиш.

Вона всміхнулася. Суворі няньки й гувернантки вчили її тримати язика за зубами, та, на жаль, її брати виявили ще більше рішучості, підбурюючи її до протилежного. Тож вона завела звичку розважати їх дотепними зауваженнями, коли вони лишалися без нагляду. Дівчина з любов’ю пригадала години, проведені у великій залі маєтку, біля каміна, у якому потріскували дрова, в оточенні трьох із чотирьох її братів, котрі купчилися довкола неї, дослухаючись до ущипливих коментарів щодо ще одного батькового лизоблюда чи мандрівного подвижника. Шаллан нерідко вигадувала пустотливі сценарії бесід, що приписувалися тим відвідувачам, яких вони, діти, бачили, але чиїх слів не чули.

Так у ній сформувалось те, що няньки в один голос називали «зухвалою жилкою». А моряки цінували дошкульні зауваження навіть більше, ніж колись її брати.

— Бачите, — мовила Шаллан до капітана, знову беручись рум’янцем, але все ще не втративши охоти висловити те, що на умі, — я от що подумала: ви стверджуєте, що моя краса улестила вітри чимшвидше доправити нас до Харбранта. Але ж хіба з цього не випливає, що під час попередніх плавань якраз брак моєї краси спричинювався до того, що ми прибували запізно?

— Ну… тобто… ні…

— Виходить, — вела далі Шаллан, — що насправді ви сказали мені, що я була гарною рівно одну шосту частину часу, який ми провели в морі.

— Дурниці! Ви, молода панно, схожі на світанок — і крапка!

— На світанок? Ви маєте на увазі, що я аж надто червона, — тут вона злегенька смикнула себе за довге руде волосся, — і що, забачивши мене, люди нерідко стають буркотливими?