Шлях королів. Хроніки Буресвітла

Кілька годин опісля Каладін усе ще сидів на старому місці, знічев’я потираючи ґліфи на лобі. Таким було його життя: лічити дні, трясучись у цих клятих фургонах.

Два перші тавра давно зарубцювалися, але шкіра довкола ґліфа «шаш» була зчервонілою, подразненою та вкритою струпами. Рана пульсувала, немов іще одне серце. Біль від неї був навіть сильнішим, ніж у дитинстві, коли він обпікся, вхопивши за розпечену ручку казанок, що висів над вогнем.

У пам’яті спливли уроки, які втовкмачив йому в голову батько, і підказували, як правильно лікувати опік. Змастити бальзамом, щоб не почалося зараження, промивати раз на день. Однак ці спогади не втішали — від них тільки гіршало. У нього не було ні соку чотирилисника, ні витопленого з лістера жиру. У нього не було навіть води, щоби промити рану.

Ті частини опіку, що взялися струпами, натягували шкіру, і йому здавалося, що м’язи лоба постійно напружені. Він заледве міг витримати декілька хвилин без того, щоб у черговий раз не помасувати чоло, і далі подразнюючи рану. Він також звик раз по раз проводити рукою по лобі, витираючи рівчачки крові, що сочилася з тріщин, — нею було густо перемазане все передпліччя його правиці. Якби в нього було люстерко, він, напевно, помітив би крихітних червоних гнилокузьок, що обсіли як саму рану, так і прилеглі ділянки шкіри.

На заході сонце вже сховалося, але фургони не зупинялися. Фіолетовий Салас виглянув з-за обрію на сході — попервах нерішуче, ніби бажаючи переконатися, що сонце справді зникло з небосхилу. Ніч була ясною, у вишині мерехтіли зорі. О цій порі року Шрам Тална — широка смуга темно-червоних зірок, що різко виділялися на тлі мерехтливих білих, — стояв практично в зеніті.

Раб, котрий раз по раз покашлював раніше, знову розбухикався. Цього разу кашель був різким, вологим. Колись Каладін одразу поспішив би на допомогу, але щось у ньому змінилося: скількох тих, кому він силкувався допомогти, вже не було серед живих? Йому чомусь здавалося — на підсвідомому рівні, — що для хворого ж буде краще, якщо він не втручатиметься. Адже підвівши спочатку Тіена, тоді Даллета з усім загоном, а за ними, одну за одною, аж десять груп рабів, важко було знайти в собі волю, щоби спробувати знову.

Лише через дві години після того, як зійшов Перший місяць, Твлакв нарешті наказав зупинятися. Двійко його звіроподібних найманців позлазили зі своїх місць на дахах фургонів і взялися розпалювати невеличке багаття. Довготелесий Таран, підліток-прислужник, порався коло чалів. Ці здоровенні ракоподібні були не набагато меншими за самі фургони. Вони вляглися на землю й позалазили на ніч у панцирі, запасливо набравши повні клешні зерна. У навислій темряві їхні тіла скоро перетворилися на три брили, що їх заледве можна було відрізнити від валунів. І лише тоді Твлакв почав по одному перевіряти, як там його раби, даючи кожному ківшик води та впевняючись, що об’єкти його інвестицій здорові. Чи принаймні здорові в тій мірі, у якій цього варто було очікувати від таких доходяг.

Твлакв розпочав із першого фургона, і Каладін — усе ще сидячи — запустив пальці під свій імпровізований пояс, перевіряючи, чи на місці листки, які він там заховав. Вони слухняно затріщали — негнучкі, висушені, шорсткі на дотик. Він поки що й сам не знав, що з ними робитиме. Каладін зірвав їх просто з примхи в один із тих разів, коли його випустили з фургона, щоби розім’яти ноги. Він мав великі сумніви, що хтось іще в цілому каравані вмів розпізнати чорнотруйник — вузьке листя на тризубому, наче вила, стеблі, тож він не надто сильно ризикував.

З неуважливим виглядом Каладін видобув листки з-за пояса і, тримаючи на долоні, потер їх вказівним пальцем іншої руки. Перш ніж вони набудуть сили, їх треба було як слід висушити. Чому він не викинув їх? Збирався отруїти ними Твлаква й таким чином помститися? А може, беріг про всяк випадок: а раптом справи будуть зовсім кепські, і просто не стане сили терпіти далі?

«Ну ні, до такого я ще не дійшов», — подумав він. Найімовірніше, у ньому просто спрацював набутий інстинкт заволодівати зброєю — де б він її не надибував і як би дивно вона не виглядала. Довколишній пейзаж поглинула темрява. Салас був найменший і найтьмяніший з усіх місяців, і хоча його фіолетове світло надихало міріади поетів, воно мало чим допомагало, коли йшлося про необхідність побачити власну руку в себе перед носом.

— Ой… — пролунав м’який жіночий голос. — А що це в тебе таке?

Напівпрозорий силует, не більш як у п’ядь заввишки, визирнув з-за краю настилу біля Каладіна, а тоді поліз нагору й забрався всередину фургона, немов здираючись на високе плато. Спрен вітру прибрав подобу молодої дівчини — більші спрени могли змінювати форму та розмір — з різкими рисами обличчя й довгим, спадаючим волоссям, яке розпливалося за її спиною, наче туман. Вона — Каладін мимоволі подумав про спрена в жіночому роді — була зіткана з тьмяних відтінків блакитного й білого, вбрана у просту білу сукню дівочого крою та з плавними лініями, що спускалася до середини литок. Як і волосся, поділ із самого споду перетворювався на імлу. Її ноги, руки й обличчя були чітко окресленими, а стегна та бюст — такими, як зазвичай бувають у стрункої жінки.