Шлях королів. Хроніки Буресвітла
- Автор: Сандерсон Брендон
- Год: 2019
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-66946-0
- Переводчик: Андрій Зорницький
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Шлях королів. Хроніки Буресвітла». Краткое содержание книги:
Він швидко впорався з баландою. Один із рабів неподалік неголосно закашлявся. У фургоні було десять невільників: самі чоловіки, оброслі скуйовдженими бородами та вкриті кірками бруду. Це був один із трьох фургонів їхнього каравану, що рухався Нічийними пагорбами.
На горизонті палало червонувато-біле сонце — того ж відтінку, що й полум’я в найгарячішій частині ковальського горна. Воно підсвічувало довколишні хмари кольоровими відблисками, немов рука якогось мазія абияк квецяла фарбою по полотну. Пагорби, порослі високою, одноманітно зеленою травою, здавалися безкраїми. На одному з них, якраз поблизу, довкола заростів кружляла маленька постать. Вона миготіла, пританцьовуючи, немов комаха, що тріпоче крильцями, — безформна та напівпрозора. Вітрокузьки були підступними спренами, що мали схильність перебувати саме там, де їм були не раді. Каладін сподівався, що спренові врешті-решт набридне і той полетить геть, та коли він хотів був пожбурити вбік свою дерев’яну миску, виявилось, що вона прилипла йому до пальців.
Спрен засміявся, проносячись мимо, — безформна стрічка світла. Каладін вилаявся та смикнув миску. Спрени вітру полюбляли такі витівки. Тоді підчепив її, і миска нарешті відстала. Каладін з грюкотом жбурнув її одному з інших рабів. Той миттю кинувся вилизувати залишки баланди.
— Гей, — прошепотів до нього чийсь голос.
Каладін глянув убік. Невільник із темною шкірою і сплутаним волоссям боязливо підповз до нього, ніби очікував, що той у поганому гуморі.
— Ти не такий, як решта.
Чорні очі раба глянули вгору, на лоб Каладіна, де стояли три тавра. Два перших являли собою диґліф, яким його затаврували вісім місяців тому, в останній день його служби в армії Амарама. Третє було свіже: його поставив останній із Каладінових господарів. Цей ґліф читався як «шаш» і означав «небезпечний».
Одна рука раба була прикрита лахміттям — його одягом. Може, ніж? Облиш, це ж смішно. Ніхто з цих невільників не міг мати схованої зброї. Листки під Каладіновим поясом — ось максимум того, що можна було сховати. Але старих звичок нелегко позбутися, тож Каладін уважно спостерігав за тією рукою.
— Я чув, що балакали поміж себе охоронці, — повів далі невільник, підсовуючись ближче. У нього був тик, і він кліпав занадто часто. — Вони казали, що ти пробував утікати й раніше. І якось був навіть утік.
Каладін мовчав.
— Послухай, — сказав раб, виймаючи руку з-під лахміття: у ній виявилася миска з його порцією баланди. Вона була спорожнена лише наполовину. — Наступного разу візьми мене з собою, — зашепотів він, — і я дам тобі це. Віддаватиму половину своєї їжі віднині й аж доти, доки ми не втечемо. Прошу тебе.
Мова невільника привернула увагу кількох голодокузьок. Вони скидалися на майже невидимих оку коричневих мушок, що зароїлися біля його голови.
Каладін відвернувся, дивлячись на нескінченний каскад пагорбів і їхні неспокійні, рухливі трави. Зігнутою в лікті рукою він сперся об ґрати й поклав на неї свою голову, так само погойдуючи ногами.
— Ну, то як? — запитав раб.
— Ти ідіот. Якщо ти віддаватимеш мені половину свого раціону, то занадто ослабнеш, щоб утекти зі мною — навіть якби я й збирався це зробити. А я не збираюся. Це нічого не дає.
— Але…
— Я зробив десять спроб, — прошепотів Каладін. — Десять спроб за вісім місяців. Утікав від п’яти різних хазяїв. І скільки з них увінчалися успіхом?
— Ну… тобто… якщо ти все ще тут…
Вісім місяців. Вісім місяців невільницького життя. Вісім місяців баланди та побоїв. Йому вони здавалися вічністю. Він заледве міг пригадати часи своєї служби у війську.
— Рабу нема де сховатися, — сказав Каладін, — не з таким тавром на лобі. Так, кілька разів мені щастило втекти. Але вони завжди знаходили мене. І все починалося спочатку…
Колись його називали щасливчиком. Буреблагословенним. То були пусті балачки. Радше навіть навпаки: про нього цілком можна було б сказати «не з твоїм щастям»… Солдати — народ забобонний. І хоч спочатку він намагався був покласти край таким розмовам, вони лише ще більше ширилися. Кожного, кого він хоч коли намагався захистити, незмінно підстерігала смерть — знову та знову. А тепер ось де він опинився: навіть у гіршому положенні, ніж те, з якого починав. Краще було не опиратися. Така була його доля, і він примирився з нею.
У такому погляді на життя була якась дещиця сили, дещиця свободи. Свободи того, кому нема про що турбуватися.
Врешті раб утямив, що Каладін більше нічого не скаже, і повернувся на своє місце, доїдаючи баланду. Фургони так само котилися, а на всі боки так само простягалися порослі зеленню поля. Однак та частина шляху, що впритул підступала до деренчливих коліс фургонів, була голою. З їхнім наближенням трава ховалася: кожна окрема травинка втягувалася у вузеньку, немов проколоту шпилькою, дірку в камені. І лише коли фургони проїжджали, вона боязко виглядала зі схованки й витягувала свою стеблинку на свіже повітря. Отож фургони ніби їхали по широкій кам’яній дорозі, прокладеній спеціально для них.
Тут, майже в самому серці Нічийних пагорбів, великобурі бушували з надзвичайною силою. Рослинам довелося вчитися, як виживати. Усе, що треба робити, це вчитися виживати. Зібратися з силами і пережити бурю.
Каладін унюхав запах ще одного спітнілого, немитого тіла та почув шаркання кроків. Він підозріливо глянув убік, очікуючи повернення того самого раба.
Але цього разу до нього підійшов інший. У нього була довга чорна борода, брудна та сплутана, у якій застрягли залишки їжі. Каладінова борода була коротшою: час від часу він дозволяв найманцям Твлаква обрубувати її. Як і Каладін, раб був одягнений у залишки підперезаного мотузкою коричневого мішка і, звичайно ж, був темнооким. Імовірно, він мав очі густо-зеленого кольору, хоча хто їх, темнооких, розбере. Їхні очі завжди здавалися карими або чорними, аж доки не глянеш на них при правильному освітленні.
Новоприбулий зіщулився, подаючись назад, і підняв руки вгору. Кисть однієї з них укривав висип, від якого шкіра здавалася ніби вицвілою. Мабуть, він підійшов тому, що бачив, як Каладін щось відповідав іншому невільнику. З першого ж дня раби боялися його, але й поглядали з неприхованою цікавістю.
Каладін зітхнув і відвернувся. А чоловік нерішуче присів біля нього.
— Вибач, друже, але як ти став рабом? От не второпаю — і край, а знати ж хочеться. Ми всі тут голови над цим ламаємо.
Висновуючи з вимови й темного волосся, він був алетійцем, як і Каладін. Власне, більшість рабів були алетійцями. Каладін нічого йому не відповів.
— Сам то я вкрав стадо чалів, — повів далі невільник. Його голос був по-особливому різким, ніби хтось тер один об одний два аркуші паперу. — Якби був узяв лише одного — може, просто побили б. А то ціле стадо. Сімнадцять голів… — і здавлено засміявся сам до себе, у захваті від власної хоробрості.
У дальньому кінці фургона хтось знову закашлявся. Вони являли собою жалюгідне видовище — навіть як для рабів. Слабкі, хворобливі, недогодовані. Дехто з них, як і Каладін, неодноразово пробував утекти, проте тавро «шаш» стояло на лобі лише в колишнього Буреблагословенного. Тут були зібрані найупослідженіші представники їхньої нікчемної касти — ті, кого продають із величезною знижкою. Тепер їх напевно везли на перепродаж у якийсь віддалений куток, жителі якого страшенно потребували робочих рук. Узбережжя Нічийних пагорбів було всіяне невеликими вільними містами, де воринські закони, що регулювали поводження з рабами, сприймалися як невиразні чутки.
Подорожувати в цьому напрямку було небезпечно. Ці землі нікому не підкорялися, а тому, подавшись навпростець через відкриту місцевість і віддалившись від усталених торговельних шляхів, Твлакв запросто міг нарватися на безробітних найманців — людей геть-чисто позбавлених честі, які не побоялися б убити работорговця та його рабів, лиш би вкрасти кілька чалів і фургони.