Шлях королів. Хроніки Буресвітла

«Не дурій», — подумки сказав собі Каладін.

Двері фургона знову ляснули й замкнулися. Клітки були необхідністю: Твлакв мав захищати своє тендітне майно від руйнівного впливу великобур. Вони були оснащені дерев’яними боковинами, які можна було дістати й закріпити у вертикальному положенні в очікуванні найлютіших поривів вітру.

Блут підтягнув невільника до багаття та непочатого барильця з водою. Каладін відчув полегшення. «От бачиш, — подумалося йому, — може, ти все ще здатен допомагати. Можливо, таки існує якась підстава, щоб не залишатися байдужим».

Каладін розтулив кулак і глянув на розкришені чорні листки на долоні. Ні, не потрібні вони йому: підсипати їх у питво Твлаква буде не лише складно, але й ні до чого. Та чи й справді він хоче його смерті? І що ж це дасть?

У повітрі пролунав низький, тріскучий звук. За ним іще один, тихіший, немов хтось різко опустив долі мішок зерна. Каладін різко звів голову та глянув туди, де Блут прилаштував хворого невільника. Найманець якраз заніс палицю ще раз і з силою змахнув нею, від чого тишу знову розколов тріск, щойно вона вдарилася об череп раба.

Із вуст хворого не вирвалося й крику: ні від болю, ні благального — про пощаду. У темряві почулося, як його тіло остаточно завалилося на землю й обм’якло. Блут недбало підняв його й перекинув через плече.

— Ні! — заволав Каладін, кількома стрибками долаючи тісний простір клітки й молотячи руками об ґрати в її іншому кінці.

Твлакв стояв біля вогнища й грівся.

— Буря на твою голову! — закричав Каладін. — Він міг би вижити — чуєш, ти, покидьку?!

Твлакв глянув на нього. Тоді неспішно підійшов ближче, поправляючи свою темно-синю плетену шапчину.

— Та бачиш, він би всіх вас перезаразив… — роботорговець розмовляв із легким акцентом: слова наповзали одне на одне, а належні склади не виділялися логічним наголосом. Як на Каладінове вухо, усі тайлени не говорили, а мимрили. — Я не хочу втратити весь фургон через одну людину.

— Він був уже не заразним! — вигукнув Каладін, знову забарабанивши долонями об ґрати. — Якби хтось із нас мав підхопити скреготит, то це вже сталося б!

— Сподіваюся, що й не станеться. Не думаю, що його можна було врятувати.

— Я ж сказав тобі, як це зробити!

— І чого б це я мав вірити тобі — дезертиру? — явно збиткуючись, запитав Твлакв. — Людині, чиї очі аж світяться від ненависті? Ти б убив мене, — він знизав плечима. — Та мені все одно. Аби ти залишався таким само сильним аж доти, коли надійде час торгу. Ти мав би дякувати мені, адже я порятував тебе від хвороби, що вразила того раба.

— Я й подякую — твоєму могильному кургану, коли сам натягаю на нього каміння! — відрубав Каладін.

Твлакв усміхнувся і попрямував назад до багаття.

— Побережи свою лють, дезертире. І силу. Я візьму за них добрі гроші, коли ми добудемося на місце.

«Ти спочатку доживи», — подумав Каладін. Твлакв завжди кип’ятив залишок води у відрі, з якого поїв невільників. Вішав над вогнем, а тоді заварював собі чай. І якщо Каладін зуміє влаштувати так, що йому дадуть напитися останнім, а там розімне листя на потерть і вкине її в…

Каладін застиг, а тоді глянув на свої руки. За поспіхом він забув, що якраз тримав у них чорнотруйник. Він випустив розкришені листки, коли гамселив руками об ґрати. До долонь пристало лише кілька крихт: їх не вистачить, щоби когось отруїти.

Він озирнувся: настил клітки був укритий шаром бруду. Якщо листяна потерть й упала на нього, зібрати її було неможливо. Раптом здійнявся вітер, здмухуючи з дна фургона пил, крихти і бруд та з кінцями видуваючи потерть у довколишню темряву.

Навіть у цьому Каладін зазнав поразки.

Він важко опустився на дно фургона, обперся спиною об ґрати й похнюпив голову. Знову невдача. Клята спрен усе ще носилася довкола й збентежено поглядала на нього.