Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Одного разу він похваливсь товаришам, що чув від когось, ніби за могилою стоять стовпи залізні, які підтримують небо, і, якщо вилізти на ту могилу, так можна ті стовпи бачити. Діти повірили, але коли запропонували побігти туди, злякалися й відмовилися.
Тарас побіг сам. Видерся на могилу, аж на самий шпиль, глянув навколо й був здивований: ніяких стовпів ніде не було, тільки виднілося якесь село, гаї та далекі панські лани.
«Мабуть, стовпи ті десь далі, – думав Тарас. – Сьогодні вже не встигну до них дійти, нехай краще взавтра піду з Катрею».
Зліз із могили, але не попав додому та просто в степ і заблудив…
Хутко Тарасові набридло малювати собак та коней і він сказав до товаришів, запліскуючи долонею порох у іншому місці:
– Я вмію й чоловіка малювати.
– Бре? – перепитав чорноголовий хлопець.
А той, що баштан садив, запитав цілком серйозно:
– А так, щоб було багацько людей, намалюєш?
– Намалюю! – похваливсь Тарас.
– І дівчат, і хлопців намалюєш?
– Намалюю…
– А москаля?
– От, злякав! І москаля намалюю…
– Тільки вашого москаля, з вусами й сердитого, – замовив чорноголовий.
Тарас замисливсь. Завдання було трудне, та проте хлопець довго не вагавсь, – узяв свій патичок і почав на поросі їм водити. Діти з захопленням стежили за роботою Тараса й бачили, як на поросі щоразу з’являлись очи, ніс, далі виросли великі колючі вуса, рот – ціла голова. Потім появився мундир з ґудзиками в два ряди… Колеги дивуються його вмілості, а Тарас, захоплений творчим ентузіазмом, далі малював. Тут же коло нього, заклавши пальця в рота, стоїть сумирно Яринка й теж стежить за братіком. Малюнок виходив великий, упоперек усієї дороги: москалева голова була на одній колії, тулуб ліг між коліями, а ноги опинилися за другою колією.
Тарас відрачкував із дороги й присів був, щоб ноги москалеві домалювати, та в цей час із хати вийшла мачуха, за нею вибіг Стьопка, а згодом вийшов і салдат. На ній лиця не було, немов би то вона чого злякалася.
– Тарасе! – гукнула вона, ставши на подвір’ї. А голос був сердитий, жорстокий.
Хлопець ураз підвівсь. Побачивши коло мачухи її сина Стьопку, Тарас догадався, що, певне, знову щось набрехав на нього зведенюк. Йому стало нараз так страшно, що він ладен був забігти безвісти, аби тільки не попасти до рук мачухи, але замість того спитав, не зрушуючи з місця:
– Чого вам?
– Йди-но сюди, чортів лобуряко!
Салдат стояв коло сінних дверей також похмурий і злий. Він недобрим поглядом зустрів Тараса, й хлопцеві стало від того погляду ще страшніше. Оглянувсь назад – товариші залишилися біля воріт, а за ним слідом ішла лише одна Яринка.
– Ти взяв у служилого гроші? – накинулася на нього мачуха, тільки-но він підійшов ближче.
Тарас від здивування й несподіванки не знав, що казати.
– Чого балухи витріщив?
– Я грошей ніяких не брав, – тихо промовив Тарас.
– А хто ж їх украв? Святі, чи що?
– Я не знаю, може Степан, а я їй-бо не брав.
Мати на нього вищірилась ще більше.
– Ще на кого другого зверни… Степан тільки-що вернувсь, а ти ввесь час тут був.
Салдат уважно слухав мачушин допит, спокійно покурюючи люльку.
– Ій-бо, мамо, я не брав грошей… От вам хрест святий, – заприсягнувсь хлопець.
– Та ти, чортове опудало, не божися мені, а краще кажи, куди гроші дів! – приставала з допитом мачуха.
Тарас чув, що буде знову біда. Раз мати вчепилася, то вже не відчепиться, аж заким не наб’ється його. Йому навернулися на очи сльози. Він знав, що його ніхто не оборонить, ніхто за нього не заступиться. Куди його підеш і де заховаєшся. Як він доведе мачусі, що він грошей не брав. Він пригадав, що тоді, як салдат, загорнувши в ганчірку три великі мідяки, заховав у ранець, у хаті був і Стьопка, але хіба можна сказати на нього, що він украв, раз не бачив. Тарас знає, що його не помилують. От стоять вони, мачуха й салдат, коло нього, такі великі й злі. І Тарас починає тихо плакати.
– Мамочко, я не брав злотого в салдата, – каже він благанно крізь сльози. Але серце в мачухи, як з каменю…
– Він ще плакатиме?! Усе одно не повірю, шибенику! – затупала нараз вона ногами коло хлопця, а далі спіймала за чуба й давай товкти по голові.