Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
Сотник Жадігер стояв перед Менгу-кааном ні живий ні мертвий. В руках тримав ковпака, на шиї теліпався пояс — знак каяття і просьби про помилування. Те, чого він боявся, не оминуло його. Наступного дня після прибуття монгольського війська з походу на західні країни Менгу покликав його до себе. Лиховісний погляд вузьких ханських очей свідчив, що він уже все знає. Хтось, видно, нашептав йому і про втрату мідних орусутських коней, і про кляту красуню-іудейку Маріам, яку хан наказав берегти для нього, як зіницю ока, і яка, повійниця, умудрилася недавно народити дочку. Він гарячкове думав — що сказати ханові? В останню мить він помітив у колі нукерів Маріам з немовлям на руках. Вона зблідла, але страху в очах не проявляла. Негідниця!
— Ну? Що скажеш, джагуне? — промовив грізно Менгу. — Отак ти виконав мій наказ? Де мідні коні, призначені для Саїн-хана? Де дівоча честь моєї невільниці? Це ти спокусився на неї, собако?
Жадігер відчув, як ноги раптом потерпли, підігнулися, і він уклякнув на коліна. О Високе Небо! Яке обвинувачення! Та за нього одна кара — дебелі ханські пси-торгауди вивезуть у степ, кинуть ниць на землю і зламають хребет. І лежатимеш ти, Жадігере, у бур'яні, як падло, поки не здохнеш у муках або ще живого не розтерзають звірі. О аруах! Аруах!
Він обхопив ноги хана, взуті в жовті гутули, пробелькотів:
— Всемилостивий каане! Та як би я посмів! Я й пальцем не доторкнувся до тієї повії! Вся орда — мені свідок!
— Тоді — хто ж? Назви його мені!
— Я не знаю.
— Ти мусив знати! Я послав тебе для того, щоб ти беріг моє майно і моїх рабів!
— Я й беріг рабів. Але їх так багато, що я ледве встигав.
— А коні? Мідні коні для Саїн-каана? Де вони?
Жадігер знову затремтів. В роті йому пересохло.
— За це карай — не вберіг. Вони потонули при переправі через Тан. Лід під їхньою вагою вломився — і вони потонули… Важкі були…
— Важкі! Важкі!.. Дурний ти баран! — Менгу кілька разів стьобнув його камчею по зігнутій спині.— Я даремно настановив тебе джагуном. І тепер бачу — помилився. Я позбавляю тебе цього високого звання. Від сьогодні знову будеш простим нукером. Але не думай, що цим я обмежусь у покаранні. — І гукнув сторожі: — Гей, усипте йому півсотні київ! Та дужче!
Не встиг Жадігер отямитися, як з нього здерли чепкен, розпластали на землі і почали гамселити замашними прутами по чім попало — і по спині, і по стегнах, і по литках. Він спочатку звивався, як вуж, намагався вирватися, але тримали його міцно — один усівся на шию, а другий на ступні ніг. Як вирвешся? Потім, після особливо дошкульного удару, зів'яв, затих і вже лежав, як лантух, ще, правда, відчуваючи, що з кожним ударом злі мангуси рвуть на частини не тільки його тіло, а й душу. О вай-пай!
Коли його підвели і на синю збасамужену спину накинули чепкен, що став тепер затісним і завдавав нестерпного болю, до його слуху і до свідомості ледве дійшли слова Менгу.
— Всіх боголів на майдан-хан! Приготуйте все, що потрібно для допиту вогнем цієї мерзенної шльондри! — хан кивнув головою у бік Маріам. — Бийте в тулумбас! Закликайте людей на майдан-хан! Я залізом і вогнем наведу порядок в Орді! Розпустилися!
Перед вечором, коли спала спека, майдан-хан завирував, зашумів. Туленгіти і нукери ледве стримували горластий строкатий натовп, що напирав на них. Кожному хотілося пробитися наперед, стати поближче, щоб побачити і почути, як каан Менгу каратиме зрадницю-наложницю, чутка про що швидко прокотилася по всій Орді.
З протилежного боку стояла мовчазна стіна невільників. Стомлені, голодні після цілоденної праці, вони не знали, чого привели їх сюди, і губилися в здогадках.
— Щось готується лихе, — сказав Ілля. — Стовп-Казан… Купа сухого хмизу під ним… Вірьовки…
— Когось катуватимуть, — погодився Добриня, обводячи поглядом гурт монгольських старшин, які про щось тихо шварґотіли між собою. — Може, вбивцю… Та ще й з невільників… Бо чого б і нас сюди привели?
До них підійшла Янка — звела злякані очі.
— Що тут? Що затівається?
Добриня обняв її.
— Не знаю… Не на добро се, гадаю… Але дивіться, дивіться…
Вони замовкли. Крізь широкий прохід у натовпі на майдан в'їхав у супроводі молодшого брата Бучека та нойонів Менгу-каан. Його сірий, у яблуках, випещений і вичищений до блиску кінь зупинився посеред майдану, якраз насупроти стовпа. Услід за ханом і його почтом на майдан вийшов щільний гурт туленгітів. У кожного оголена шабля, а очі так і нишпорять, так і просвердлюють тисячний натовп, що колихався довкола.
Ілля витягнувся на весь свій немалий зріст, став навшпиньки — проглянув пильним оком щільний круг, у якому щось темніло. Серце його раптом завмерло, вид зблід.