Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
— О світло-пресвітла і красно украшена земле Руська! Многими красотами дивувала ти! Озерами многими дивувала ти, ріками і джерелами уславленими, горами крутими, холмами високими, дібровами густими, полями чудово-щедрими, звірами різними, птахами незчисленними, містами великими, селами ошатними, садами монастирськими, домами церковними і князями грізними, боярами чесними, вельможами многими — всім єси ти переповнена була, земле Руська, о правірна, віро християнська!.. А тепер… А тепер… Що з тобою сталося? Що від красот твоїх зосталося? — Тут він заридав, як мала дитина, і схилився на забороло. — Я грішник великий, земле моя! Я кинув тебе напризволяще в твою найтяжчу годину, і нема мені прощення!.. Але я спокутую гріх свій! Рано чи пізно — спокутую!
Вибух цього небуденно-глибокого почуття, проникливі слова, що злетіли з княжих уст, вразили Дмитра.
Видно, немало пережив і перестраждав цей немолодий чоловік, немало передумав. І колишня неприязнь, що була викликана втечею князя з Києва і що знову було ворухнулося в Дмитровому серці, поволі почала гаснути. Всі ми люди, всі ми чоловіки — і ніщо людське нам не чуже. Мабуть, і князеві не чужі звичайні людські почуття любові до своєї землі, до віри прабатьківської, жаль до загиблих і співчуття до покривджених та принижених.
А отець Іван підійшов до Михайла, поклав йому руку на плече.
— Поплач, княже, поплач, тобі легше буде. Поплач — і піднімайся: загиблим вічна пам'ять, а живий має про живе думати. Про те, як підняти цю землю з руїн, з чого почати, до чого руки прикласти…
Михайло витер сльози і мовчки рушив з валу вниз.
Шлях до Песового острова був недалекий. З Угорського спустилися мимо Аскольдової могили на берег Дніпра і повернули праворуч. Не доїжджаючи до Видубицького монастиря, зупинилися і спішилися.
Перед ними лежав довгий плоский острів, вкритий густими заростями верб, вільхи, осокорів та верболозу. На піщаному березі темніли човни, на кілках сушилися рибальські сіті. Але ніде жодної живої душі.
— Софроне, подай голос! — звернувся Дмитро до одного з гриднів.
Той затрубив у рога — раз і вдруге. На березі із заростів виринуло кілька постатей у довгих полотняних сорочках — приклали проти сонця козирками долоні до лобів.
— Хто єсте? — почувся далекий голос.
— Князь Михайло і боярин Дмитро-о! — гукнув гридень. — Перевозу-у!
Постаті заметушилися. Незабаром на воді загойдався чималий човен, а за якийсь час пристав до берега. На вологий пісок вистрибнули три колишні князівські челядники. Старший, дебелий, чорний, з перев'язаною шнурком чуприною, вигукнув:
— Князь Михайло! Батечку наш! Живий! Здоровий! А я, якщо пам'ятаєш, княжий тіун на Песовому острові і рибалка Парфентій по прізвиську Солоний… Все життя ловив для князів рибу в Дніпрі і солив. І так сам просолів, що й прізвисько таке прилипло до мене… А це мої сини.
— Пам'ятаю, пам'ятаю, — відповів князь, хоч відчував, що кривить душею, бо за своє недовге князювання в Києві ні разу не відвідав Песового острова, однак риба на княжому столі бувала часто, і Парфентій Солоний міг її привозити не раз. — А тепер хочу сам побувати на острові. Як там? Все збереглося?
— Все, княже, все. Він, наш острів, і врятував нас від татарської напасті.
— Тоді перевези нас!
Тіун вклонився.
— Милості прошу, княже, до човна.
Песів острів лежав посеред Дніпра. Зарослий по берегах кущами, кучерявими вербами, темними вільхами та сріблястими тополями, всередині він був розораний великою і роботящою родиною тіуна Парфентія, і зараз ниви врунилися різними злаками. У найширшій частині на дубових палях стояло кілька дерев'яних, критих тесом будинків. Серед них вивищувався княжий терем з різьбленим коньком на даху і невеликими віконцями з кольоровими шибками. За будівлями, у літній оборі, стійлувала череда худоби та отара овець, а на протилежному боці, нанизана на довгі шнури, сушилася дніпровська риба — і судак, і окунь, і лящ, і сазан. Звідти тягло приємно-солоним запахом.
— Тут так гарно! — не втримався від вигуку князь. Після дворічних поневірянь по чужих краях цей куточок здався йому справжнім раєм. Все тут дихало літньою красою, спокоєм і достатком.
А коли зайшов до терема і побачив, що тут збереглося все, як було при багатьох його попередниках, — і вовняні доріжки на жовтій дощаній підлозі, і покриті скатертинами столи і лави обабіч, і пухові подушки на ліжках, — він перехрестився і повернувся до Дмитра.
— Слава Богу, є притулок, якого я не мав давно. Завтра перебираємося сюди…
5